Раптом, ніби прокинувшись із страшного сну, Ірена зойкнула:
«Михайле, обійми мене, мені лячно. Глянь - в мене руки тремтять».
Я обійняв її і притулив ближче. Чути було, як вона дрижить.
«Як гадаєш - що на нас чекає?» - спитала вона тремтячим голосом.
«Скажи мені! Що нас там чекає?!» Вона вимагала відповіді, наче я був ясновидцем.
Усіх пасажирів на борту цікавило одне і те ж питання: «Що нас чекає?»
Ми, а нас була майже сотня, пливли на військовому судні, яке під час війни доставляло війська на європейський фронт. Тепер воно поверталося додому до Америки, привізши продовольство для своїх підрозділів, що окупували Західну Німеччину. Ми були так званими «переміщеними особами», людьми, які змушені були покинути свою країну. Всі ми були українцями, у більшості - з Галичини: біженці, втікачі, які покинули домівки у страху перед наступом Червоної Армії. Тиждень тому ми зійшли на цей корабель під назвою «Генерал Гаузе» у Бремергавені в Західній Німеччині. Ще якийсь тиждень - і ми будемо в Америці.
Корабель був чистий, яким і слід бути військовому кораблю, а команда - ввічлива і завжди готова допомогти. Спали ми на койках, чоловіки окремо від жінок і дітей. А смак Америки ми відчували щодня за сніданком. Нам давали, як вони його називали, «чудо-хліб», м’який білосніжний тоненько нарізаний хліб з маслом і повидлом, яєчню і каву, скільки душа забажає. Дітям, яких було небагато, подобалося бавитися тим «чудо-хлібом». Вони скручували його у кульки і кидалися ними, а найбільше радості було, коли вдавалося закинути таку кульку комусь до кавника.
За годинку-дві до вечері багато хто виходив на палубу прогулятися. Старше панство одягало свій найкращий одяг, як в оперу або до церкви. Вони віталися, ніби і досі були у старій країні: «пане професор», «пане інжінір», «пані докторова», «пані добродійко».
Дехто гуртувався у невеликі купки. Вони обговорювали свою колишню роботу, родинні зв’язки, родину, яку залишили «там», говорили про те, що «там» далі буде. Вони втішали себе: «Це ненадовго, на рік-два, а потім повернемося».
Країна, в якій вони народилися і жили, тепер була «там». Вони хотіли вірити, що невдовзі повернуться «туди», бо не знали, що чекає на них в Америці. Єдине, в чому вони були впевнені, це те, що все буде по-іншому. Але як?..
Вони поважно заходили до їдальні і брали свої таці, намагаючись забути про «ТАМ». Це саме ті миті, коли не завадить чарка-друга горілки, але спиртного на борту не було.
Потроху Іренин настрій поліпшувався. З кожним днем, як ми наближалися до Америки, вона веселіла. Ще трохи - і ми приєднаємося до її родини. її брат Адам виїхав до Америки з дружиною і сином Нюко півроку тому, а її батьки їхали за ним услід. Я також з нетерпінням чекав на зустріч з ними, бо вперше з часу, коли мені було десять років, я знову відчував себе в лоні сім’ї. Єдине, що турбувало Ірену, - це те, чи зможе вона продовжити навчатися вокалу. Для неї спів був покликанням усього життя.
У мене покликання не було, і про майбутнє я надто не замислювався. Я відпустив все на волю шансу. Та я не був фаталістом. Доля - це для пташок, думав я. І я ніколи не прагнув досягти того, що інші називали успіхом. Я дозволяв життю йти своїм шляхом, то тут, то там спрямовуючи у потрібний бік. Я був щасливий з Іреною. Я не пропускав ні світанків, ні пізніх вечорів, щоб побути з нею на самоті на палубі, коли всі спали. Ми пливли на хвилях кохання.
Коли стало відомо, що Ірена співачка, її слава швидко поширилася на кораблі. Відтоді щодня після вечері вона співала, викликаючи овації публіки. Вона співала радісних пісень, допомагаючи людям забути свій неспокій про майбутнє хоч на мить. Після останньої вечері на кораблі, після виконання всього репертуару, її попросили заспівати «Боже великий єдиний». Слухачі підхопили за нею. Хвиля голосів гойдала весь корабель, щоками струменіли сльози.
Наступного ранку ми побачили крізь туман Статую Свободи. Незабаром вималювалися обриси Мангеттену. Корабель прямував у Бруклінську гавань.
Америко! Америко! У горі і в радості!
«Я твердо вірю в удачу. І помітив - що більше я працюю, то більше мені таланить».
Томас Джеферсон
ПАН АБО ПРОПАВ
Як кажуть в Америці: «Час - гроші!» Я приїхав туди з шістьмастами доларів у кишені, але вони розійшлися на оренду помешкання, купівлю ліжка, харчів та тарганячої отрути. Тож часу я мав удосталь, а грошей - катма. Тоді, під час економічної рецесії, будь-яка робота для новоприбулого, навіть за мізерну платню, вважалася за щастя.