Выбрать главу

Я підняв комір куртки, прихилив голову до шиби і знову заснув.

Розплющив очі я вже на світанку. Водій оголосив, що ми прибуваємо до Альбукерке, а ті, кому треба далі до Лос-Анжелеса, мали пересісти на інший автобус. «Чекати дві години», - додав водій на під’їзді до зупинки.

Перш ніж сісти на автобус в Балтиморі, я думав, що автовокзали схожі на залізничні. Але це було далеко не так. За винятком вокзалу в Коламбусі, штат Огайо, - чистого, добре освітленого і майже в центрі міста, всі решта вокзали були в найгірших частинах міст.

В Альбукерке автобус приїхав на вокзал, який був розташований у приміщенні якогось закинутого заводу або величезного гаража. Похмурості додавали дві неонові лампи, які блимали з-під високої стелі. Мабуть, ще було зарано для прибирання, бо перон був закиданий недопалками, порожніми паперовими горнятками та розбитими пляшками з-під напоїв. Декілька людей дрімало на лавці. Двоє типів «карали» автомат з Кока-Колою, бо, мабуть, той не видавав решти. Вони дубасили його своїми чоботями на каблуках і лупили по ньому кулаками. На них були капелюхи з широкими крисами, тож обличчя неможливо було розгледіти. Мабуть, вони були індіанцями або мексиканцями.

Пейзажі стали зовсім інші, коли автобус знову в’їхав на Шосе 66. Я не міг відірвати очей - безмежні прерії, залиті вранішнім сонцем. Я звик, що земля чорна, як в Україні, а тут вона була червоною, справді - гаряче-червоною.

Шосе 66 називалося «суперавтомагістраль», бо це була перша асфальтована дорога на дві смуги, яка з’єднувала Сполучені Штати через Скелясті гори аж до Тихого океану. До того це була ґрунтова дорога, зовсім непридатна для автомобілів. У брошурі, яку я читав в автобусі, йшлося, що її будівництво розпочалося у 1926 році, але зупинилося через депресію. І лише у 1933 році «тисячі безробітних отримали роботу і дорожні бригади поклали останні ділянки дороги. До 1938 року 2300 миль безперервного шосе з’єднувало Чикаго з Лос-Анжелесом».

У своєму романі «Грона гніву» Джон Стейнбек зобразив жахливі муки людей, у яких банки відібрали землю, як вони прямують шосе 66 до Каліфорнії у пошуках кращого життя.

Дорогою на захід ми минали мотелі, заправки, харчевні і щось на зразок туристичних місць для ночівлі. Моє місце було на першому сидінні, тому вид мені ніхто не затуляв. Раптом водій крикнув нам: «Дивіться, ми минаємо скаменілий ліс!» Спочатку я не зрозумів, що він мав на увазі, але невдовзі побачив з обох боків дороги навалені одні на одні почорнілі стовбури колишніх дерев. «Всі тверді-твердющі, - сказав водій, - твердіші за камінь».

Через кілька годин автобус під’їхав до зупинки перед пофарбованим на червоно будинком з бензоколонкою і крамничкою. Побачивши великий напис про те, що «НАЙБЛИЖЧА ВОДА І

ПАЛЬНЕ ЧЕРЕЗ 200 МИЛЬ», я й інші пасажири вибігли з автобуса і повернулися з водою, гот-доґами та цигарками.

Відтепер шосе 66 мчало вперед через пагористу рівнину, якій не було видно кінця-краю. Коли назустріч траплялося якесь авто, наш водій підіймав праву руку для вітання, отримуючи у відповідь те саме. Я думав, що це з ввічливості, але виглядало нате, що так водії на шістдесят шостому шосе виявляли свою солідарність, особливо на ділянці двохсот миль без води і пального.

Я вчергове роздивлявся амулет, який придбав для Ірени у червоному будинку з бензоколонкою і крамничкою. То був «Амулет шосе 66» - мініатюрна срібна копія дорожнього знака. Ірена хотіла б поїхати зі мною, але вона готувалася до прослуховування на роль в «Лучії ді Ламмермур» Доніцетті. її вчителька вокалу Роза Понсе ль нарадила її на це.

Останнім часом зорі складалися для Ірени вкрай сприятливо. В «Балтимор-Сан» про неї вийшла довга стаття із її світлиною посередині. У статті йшлося про те, що Ірена була багатообіцяючою оперною співачкою і що, попри повний робочий день, знаходить час на уроки вокалу, на спів у хорі Балтиморської Міської Опери, дає концерти перед емігрантами та є «неперевершеним кулінаром». Детальний опис рецептів приготування традиційних українських страв авторка колонки завершувала словами, що «Іренина кухня така ж спокуслива, як і її голос».

Як і обіцяла авторка, продовження колонки вийшло у випуску «Балтимор-Сан» наступного тижня. Описавши ще більше традиційних українських наїдків, авторка розповіла про Ірениних батьків, особливо про її матір, яка кілька тижнів перед тим виборола другий приз на Першій балтиморській виставці живопису просто неба.

В останньому абзаці статті йшлося про Ірениного чоловіка. Там же ж було фото його картини, яка висить на стіні за її робочим столом. То була копія картини Ренуара жінки у білому капелюшку з дитиною, яка тримає в руці морозиво. Авторка писала, що «Майкл, чоловік Ірени, - це людина епохи Відродження, з різнобічними інтересами, майстер на всі руки і довершений науковець. Він за рік здобув ступінь магістра, підробляючи таксистом на вихідні. Зараз він отримав таку жадану стипендію Фонду Форда для написання і захисту дисертації».