Написала ці статті Поллі, студентка, якій я давав уроки німецької, коли Ірена була вагітна.
Приємно було бачити фото моєї картини у газеті. В очах моєї тещі це робило мене «потенційним художником». Вона була довершеним живописцем і цілком заслуговувала на нагороду, яку здобула на тій виставці живопису. Але у своїй творчості вона була занадто плідною. Оскільки місця на інших стінах будинку вже не залишилося, вона стала вішати свої полотна у моєму кабінеті. Спочатку я не мав нічого проти. Та зрештою я почав побоюватися, що вона заліпить своїми творіннями всі стіни у моєму кабінеті. Головне те, що насправді мені взагалі не хотілося мати на стінах картин. Я нічого не мав проти, коли вони висіли в інших помешканнях. Вони мені навіть подобалися - створювали «обжиту, домашню» атмосферу. Але мої стіни мали бути білими і порожніми. Пишучи або читаючи якусь серйозну літературу, я часами зупиняв погляд на порожній білій стіні і «читав» власні думки. Ті порожні стіни потрібні були мені, як екрани для мисленнєвих проекцій - як дзеркало, в якому мені було легше побачити їх обґрунтованість. З картиною на стіні це було б неможливо, бо картина вимагає окремої уваги - вона переносить в інший світ.
Щоб запобігти вторгненню тещі, я взяв і купив собі два пензлики, кілька масляних фарб, невеликі полотна і почав малювати. Так я заявив свої права на стіни у власному кабінеті. Ось звідки взялася картина на фото в «Балтимор-Сан». Я ніколи до того не малював, але коли ретельно вивчив шари і кольори фарб на оригіналі, надрукованому в мистецькому каталозі, мені вдалося витворити цілком пристойну копію. Поєднання зеленої, блакитної, жовтої, білої та кількох вкраплень червоної барв викликали життєрадісні і щасливі емоції.
Що далі на захід ми їхали, то нестерпнішою ставала спека. Нарешті ми проїхали Долину Смерті. Далі автобус поступово їхав вгору, залишаючи позаду голу пустелю. Почали з’являтися кущі і хвойні чагарники. Далеко на горизонті видно було обриси гір.
Пейзажі здавалися мені знайомими. Автобус їхав далі, а ландшафт ставав все знайомішим, хоч я ніколи раніше тут не бував. Коли автобус різко завернув навколо краю невеличкої гори, перед моїми очима відкрилася неокрая панорама - безмежні пагористі піски. Під високим полуденним сонцем вони виблискували, як золоте море.
«Золото? Золото?» Чому мені здається, що я вже тут бував? Воно мені наснилося?
Я гарячково шукав відповіді, поки перед очима мені не постав Віннету.
Так, «Віннету», повторював я собі. «Віннету» Карла Майя!
Я прочитав цю книгу у свій перший рік у Львові. Тоді я був у четвертому класі, залишившись на другий рік, бо не здав польської у школі в Яворі. Якось, ближче до кінця зими, учитель повів наш клас вчитися кататися на лещатах на горбах у північній частині міста. Сам з гір, я єдиний володів цим мистецтвом. На прохання вчителя я багато разів підіймався на вершину і спускався, щоб показати іншим дітям, як гальмувати і зупинятися. На останньому спуску (мабуть, я їхав занадто швидко, вихваляючись перед дітьми, який я вправний лижник) права лижва за щось зачепилася, наскочила на ліву і я гепнувся об землю. Я відчув тріск і пронизливий біль. Ліва нога зламалася під коліном.
З гіпсом на нозі я мав пролежати в ліжку чотири тижні. Мені дуже сподобалося! Нарешті в мене був час прочитати дванадцять томів пригод на Дикому Заході Карла Майя. Серед них був і «Віннету, червоношкірий джентльмен».
Пейзаж, який відкрився зараз переді мною через вікно автобуса, дуже нагадував книгу Майя. Я бачив Віннету, індіанського вождя, який бореться з білими ковбоями, що змушували його показати розташування покладів золота. Поки я споглядав уявну сутичку, найбільше мене вразило те, що у голлівудських вестернах, які я бачив з часу приїзду до Штатів, корінні індіанці зажди зображалися злочинцями, негативними персонажами, а у своїх пригодах Май показував злочинцями білих.
Мій вуйко Михайло чекав на мене на автовокзалі Ґрейгаунд в Лос-Анджелесі. Я ще з автобуса побачив його на платформі. Поводився він особливо - виділявся серед натовпу, його було легко впізнати. Востаннє я бачив його десять років тому. І то була чиста випадковість.
Це було влітку 1946-го. Я їхав потягом з Франкфурта до Мюнхена. В Ауґзбурґу, на передостанній зупинці перед Мюнхеном, у вже і без того переповнений вагон зайшло ще пасажирів. Я поступився місцем старшому чоловікові. З мого боку то була зовсім не ввічливість. У мене просто затерпло все тіло після кількох годин сидіння на твердій дерев’яній лавці. Врешті ми розговорилися. «Звідки ви?», «Куди прямуєте?» та інші випадкові питання. Вже на пероні у Мюнхені, вийшовши з поїзда, він назвався.