«Фріц Бауманн», - сказав він, простягнувши руку.
«Михайло Яворський, дуже приємно».
Він вже було розвернувся, щоб піти, аж раптом його ніби осінило і він спитав: «Михайло Яворський, кажете? Я знаю одного чоловіка з таким же ім’ям і прізвищем».
Він придивився до мене пильніше. «Святий Боже! Ви - точна його копія! Він мешкає в Гаммельні біля Ганновера».
Через тиждень я вже дзвонив у двері. їх відчинила молода білявка десь мого віку.
«Guten Tag, ich bin Michael...» - я не закінчив. За спиною дівчини з’явився мій вуйко.
«Михасю! Не вірю своїм очам! Як ти мене знайшов?»
Тепер же я не випадково їхав до вуйка в Лос-Анжелес. Він мене запросив.
З Ґрейгаундського автовокзалу ми пройшли кілька кварталів і повернули на Голлівудський бульвар.
«А що з тією красивою дівчиною, яка відкрила мені двері, коли я приїхав до вас у Гаммельн? Едіт, здається», - спитав я.
Дядько допитливо глянув на мене.
«Бачу, ти так само любиш жінок, як і пан Коваль, твій батько».
«Що? Ви знали, що Коваль - мій батько?»
«Всі знали! - дядько здивовано подивився на мене. - А ти хіба ні?»
«Я не знав. Для мене Коваль був опікуном, та й ставився до мене, як опікун».
«Справді? Тобто він був таким хорошим актором?»
«Він полюбляв жіноче товариство та й знав чимало жінок. Я навіть подумати не міг, що моя мати могла бути однією з них».
«Твоя мати була красунею, на чотири роки старша за мене. Через Коваля вона мені дуже допомогла. Але як ти тоді дізнався, що він твій батько?»
«Мені розповіла пані Шебець. Пам’ятаєте її? Ми з Ковалем жили в її будинку, вона нам готувала, вас ще часто запрошували на обід».
«Так, так, то було так давно».
«її донька Марійка була у вас закохана. Коваль думав, що колись ви з нею одружитесь».
«Справді?» - його обличчя проясніло.
«Мені тоді було дванадцять... Я не раз бачив, як ви цілувалися з Марійкою на веранді, коли пані Шебець не було вдома».
«Так... Марійка..» - вуйко вимовив це, зітхнувши так, ніби пригадав щось чудове, знаючи, що його вже не повернеш.
«То що там з Едіт?» - знову спитав я.
Він з усміхом глипнув на мене і ущипливо відказав:
«Не переживай за неї. Вона сюди приїжджає. Наступного року вона буде твоєю тіткою».
По обидва боки Голлівудського бульвару вишикувалися пальми. Тротуар нагадував пласку скульптуру з відбитками ніг і рук відомих зірок. Я впізнав тільки два, Вів’єн Лі та Кларка Ґейбла, яких я бачив у «Віднесених вітром». То був єдиний фільм, який я бачив, поки писав свою магістерську роботу «Чиста теорія права та її критика», з якої точно не вийшло б кіношедевра.
Минаючи якийсь ресторан, вуйко запропонував зайти перекусити, перш ніж піти до нього. «Це один з найкращих ресторанів Голлівуду», - сказав він.
Там було повно чоловіків середнього і старшого віку та молодих жінок з вишуканим макіяжем та фліртом у манерах. Мерехтливі свічки на кожному столі додавали цьому закладу святковості.
«Тут не занадто дорого?» - спитав я вуйка, всівшись за стіл.
«Не хвилюйся... Коли ти ще будеш у Голлівуді? До того ж, тепер це мені по кишені. Ще кілька років тому я мив підлоги. Я приїхав сюди з дипломом інженера наземних і підземних споруд Берлінського технічного університету. Але без англійської єдиною моєю професією могла бути тільки мітла».
«А зараз чим ви займаєтеся?»
Він не відповів, бо підійшов офіціант прийняти замовлення.
«Дозволь замовити за тебе, - сказав вуйко. - Ти не знаєш місцевої кухні. Тут родзинкою є морепродукти, просто з океану».
Він повернувся до офіціанта: «На закуску - запечені краби для нього, устриці на мушлі, а на гаряче - для нього лосось, а для мене - сьомгу».
Вуйко закрив меню і відклав його вбік. Я був вражений з того, як він робив замовлення. Він знав собі ціну, не те, що я. Я пригадав, як рік тому був на співбесіді щодо отримання стипендії для своєї дисертації. Після двогодинної співбесіди саме перед обідом члени Ради запросили мене до ресторану. Я обирав найдешевші страви зі списку, намагаючись бути «розважливим». Спонсори були добрими психологами: «Чому б вам не замовити те, що й ми? Для вашої дисертації вам знадобиться чимало сил».
Тоді я вперше спробував устриці та філе міньйон. Відтоді, коли я бував з Іреною в ресторані, що траплялося нечасто, я замовляв, навіть не заглядаючи в меню: «устриці на мушлі».