Далі були викреслені рядки і продовження.
«Тіло Войтека знайшли через кілька днів. А тепер, Михайле, остання новина: справжня зв’язкова партизан з’явилася у Мюнхені через два тижні - дівчина, наша колишня однокласниця з львівської гімназії. Ніна була російською шпигункою, яку послали вбити Войтека!»
Я думав про Войтека, аж доки ми не повернулися до будинку місіс Дженкінс. На терасі, перед тим, як нас запросили за стіл, подали м’ятний напій, той заморожений напій, який, як я зрозумів, мав неодмінно бути в Меріленді у спекотні літні дні серед вищого класу.
Посеред столу поставили смажену індичку. Вона лежала на срібній таці. Без шиї, без крил, з задертими ногами, вона чекала, поки її розріжуть. Це доручили Дуайтові. Для цього він мав спеціальний довгий ніж. Спочатку відрізав ноги, потім нарізали грудку, розпанахали живіт - і звідти витягли начинку. Індичку, розповіла Ірені місіс Дженкінс, смажили п’ять годин, а начиняли фаршем з хліба, ліверу, каштанів, яблук і слив.
Перед тим як взятися до страви, місіс Дженкінс запросила до молитви. Опустивши голови, ми слухали, як вона складає шану Богові і дякує Йому за те, що ми всі зібралися за тим столом святкувати День подяки.
М’ясо і начинку подавала з журавлиним соусом, на мій та Іренин подив, бо в Україні журавлину не вважали їстівною. Напівсолод-кий соус особливо добре доповнював білу індичатину, але щойно спробувавши начинку, я більше її не хотів, хоч і казав, що смачно. Якось вигляд тієї начинки, яка вилазить з живота індички, відбивав у мене всякий апетит.
Місіс Дженкінс була приємною жінкою. Як архіконсерватор, вона вважала, що Америку заполонили комуністи. Вона не довіряла «усім іноземцям», як сама казала, проте, як не парадоксально, прийняла нас з Іреною, як рідних.
На її прохання я прочитав лекцію про комуністичний режим в Україні за росіян, але прийшло не більше двадцяти людей. Більшість з них були друзями місіс Дженкінс - архіконсерватори, які шукали доказів на захист свого страху перед «комунізмом». Той страх так глибоко в них засів, що комуністи їм вже, мабуть, і під своїм ліжком ввижалися. Але найбільше їх підозри крутилися навколо університету - здавалося, усі викладачі підпадали під сумнів. Декілька з них, без постійної ставки, такі, як той, що поставив мені за екзамен «Н», були звільнені з викладацької роботи. Але коли дійшло до професора Латтімора, університет відмовився його звільняти. Він був всесвітньо відомий фахівець з геополітики і Китаю. Університет тримав його, навіть незважаючи на те, що лише два студенти записалося на його курс. Одним з них був я.
Я записався на його курс, бо мене цікавила геополітика. Під час мого перебування в Монтелюпі, німецькій в’язниці у Кракові, ми часто слухали «лекції», щоб якось згаяти час. Один з в’язнів, старший по камері, українець, був колишнім професором геополітики з Берлінського університету. Його лекції з геополітики були найпопулярнішими. Професор відправляв нас у мандрівку різними континентами і країнами, зокрема й Китаєм, розповідаючи, як вздовж річок формувалися різноманітні поселення, які врешті перетворювалися на міста і цілі суспільства. Зараз, у Гопкінсі, я отримав нагоду вивчати все це серйозно.
Це була єдина причина, чого я обрав курс Латтімора. Однак мої друзі-консерватори так не вважали. Для них, я підтримував «комуністичного професора».
Відтоді місіс Дженкінс мене більше не запрошувала. її син Дуайт і далі вдавав із себе мого друга, але став обережнішим. Він був закоханий в Ірену.
Щоразу, коли я йшов з бібліотеки разом з Поллі, він телефонував Ірені, щоб розповісти... Нещодавно він дзвонив Ірені про Ада-мантію, яка приїхала до Гопкінсу писати докторську дисертацію. Вона була грекинею, мала густу гриву чорного волосся і глибокі темно-карі очі. Вона розлучилася із знаним професором соціальної психології, якою займалася і вона, тож нам було про що балакати поміж любощами.
«Мене породили викидні гази Гарлему!»
Малькольм Ікс
КОЛЬОРОВИЙ НЬЮ-ЙОРК
«У своїй дисертації ви зачіпаєте низку епістеміологічних питань. Одне з них - твердження Маркса про те, що знання - це відображення дійсності. Мене цікавить ваша думка про переваги і недоліки теорії відображення знань».
Це було перше питання, яке мені поставив завідувач кафедри філософії, один з семи професорів Вченої ради, яка вирішувала, чи заслуговую я на науковий ступінь. Всі вони мали прочитати мою дисертацію, а тепер я її захищав.