Щоб дійти до цього етапу, мені треба було за тиждень до того скласти письмовий екзамен, який тривав три дні. Щодня о восьмій ранку мені давали дві теми для написання есе, які треба було здати
о четвертій дня. Теми були сформульовані професорами з різних кафедр: політології, філософії, економіки, соціології, історії та антропології. Сам, у порожній кімнаті перед друкарською машинкою, я вдало написав їх і навіть отримав відзнаку.
Тепер я був готовий захищати дисертацію.
Завідувач моєї кафедри політології сидів на чолі столу. Він висував мене на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Праворуч від мене сидів мій науковий керівник. Він був добре обізнаний з моїм процесом написання. Я відвідував його заняття упродовж останніх двох семестрів, а щотижня ми обговорювали суперечливі аспекти моєї дисертації. Тут він мене представляв і хвилювався не менше за мене, бо я був першим його аспірантом. Моя невдача зіпсувала б його репутацію. Однак, хоч він і був дуже зацікавлений у моєму захисті, права голосу не мав.
Один мій колега, який захищав свою дисертацію кілька тижнів перед тим, розповів мені, що почувався «овечкою, кинутою на поталу голодним вовкам». Непосвячені можуть вважати, що вчені мужі врівноважені і стримані, відособлені від пристрастей, що у їх дискусіях переважає виключно здоровий глузд. Так от, ніщо так не суперечить дійсності, як це. Існують різні «наукові школи» з основних питань суспільних наук, а це означає безкомпромісні і упереджені точки зору. Там панує кар’єрна заздрість та особисті вендети.
І ця дійсність проявилася після моєї відповіді на питання, «яка природа права». На це питання існує стільки ж відповідей, скільки і вчених-юристів. Існувала школа природного і позитивного права, соціологічна, психологічна і феноменологічна школи права, і найновіша - «чиста теорія права». Кожна з них пропонувала «наукове» трактування права, але у всіх них були різні моральні підтексти. Саме ці підтексти викликають бурхливі емоції.
Моя відповідь у стилі позитивізму викликала суперечливу реакцію, яка призвела до безкомпромісної суперечки між професорами психології і філософії, кожен з яких звинувачував іншого у хибному розумінні «логічного позитивізму»1.
На обґрунтування свого підходу мені відвели годину. Зрештою всі проголосували за присвоєння мені вченого ступеня. І хоч мої погляди часто не збігалися з поглядами завкафедри, він був настільки вражений моїм захистом, що запропонував офіційно визнати мій виступ як «захищено з відзнакою». Такої оцінки не прийняли, бо це суперечило політиці і системі оцінювання університету.
Щоб до цього дійти, мені знадобилося чотири роки після бака-лаврату, за підтримки щедрих стипендій Фундації Форда і Фонду Фелза. У той час я ще написав ґрунтовну дослідницьку статтю, що побачила світ у журналі, який виходив у Західній Німеччині. Через кілька місяців я отримав листа від італійського професора Дель-Векйо, одного з «найвизначніших теоретиків права» того часу, який висловлював свої вітання з приводу мого «неоціненного внеску в теорію права».
У рекомендаціях, написаних для моєї першої викладацької роботи, завідувач моєї кафедри говорив про мене як про «видатного студента серед решти випускників», а про мою дисертацію як про «визначну працю». В кінці він писав: «Сподіваємося, що він продовжить публікувати свої наукові здобутки і стане видатним вченим».
Словом, мене чекала видатна наукова кар’єра.
Цілком можливо, що я б виправдав сподівання своїх наукових порадників, якби погодився на роботу, яку пропонував мені коледж у тихому невеличкому містечку. Фактично я на це і був налаштований. Я чудово уявляв своє життя, читаючи лекції, пишучи та друкуючись. Публікації були секретом успіху в академічному світі - наукової репутації і підвищень. «Publish or perish!» - «Друкуйся - або пропав!» - ось основний принцип наукового життя.
Якби я погодився на ту роботу у тихій спокійній Пенсильванії, яку мені пропонували, у мене могло б бути нормальне життя з Іреною - з дитиною чи з двійком дітей. Але це, мабуть, було малоймовірним, бо ми обоє, і Ірена, і я, вважали, що для неї було б занадто ризиковано ще раз пройти через схожу травму народження.
Ірена уникала розмов про втрату дитини. Якось вона зізналася мені, що зі смертю дитини ніби втратила частину себе. До того ж, це негативно вплинуло на її голос. Зараз їй доводилося важко працювати, щоб відновити свою колоратуру, що колись була сильним боком її голосу.
Я теж сумував за «своєю дитиною». Однак, вона була «моєю» по-іншому, ніж для Ірени, адже вона не росла в моєму тілі. її втрата послабила шлюбні вузли, які нас поєднували. Я і далі кохав Ірену, безперечно. Вона була «моєю жінкою». Я допомагав їй з голосом, а вона мені - з моїм навчанням. Ми були коханцями, але разом з тим я не відчував жодних обмежень захоплюватися іншими жінками, їх кількість все росла, особливо коли я активно працював над дисертацією. Здавалося, що жвавий інтелект потребував цілковитого задоволення хтивості. Ірена ніби не протестувала. Принаймні так вважав я.