Вони всі народилися і зростали у своїх ґетто на зразок Гарлему. «Природа», про яку я говорив, була для них лише звичайним словом. Воно не несло для них жодної інформації. Вони з нею ніколи не мали справи особисто.
Нема потреби пояснювати, скільки вони втрачали. Саме тому Малкольм Ікс, подвижник свідомості темношкірих, описуючи своє народження, казав: «Мене породили викидні гази і гуркіт вулиць Гарлему!»
«Домашня бібліотека чоловіка нагадує такий собі гарем».
Емерсон Ральф Вальдо
СПОКУСА
їй було за тридцять, високого зросту, делікатний макіяж на обличчі у рамці короткого кучерявого каштанового волосся. Було десь пообіді, коли вона зайшла у кафе «Метьюс» на Медісон Авеню у шістдесятих. «Типова заможна пані з Іст-сайду», - подумав тоді я. На ній була барвиста літня сукня від Ґуччі, а в руці - сумочка того ж дизайнера.
Вона відразу мене впізнала, бо на звороті обкладинки моєї книжки було розміщено моє фото. Вона зателефонувала напередодні, запропонувавши зустрітись. Вона назвалася аспіранткою з Колумбійського університету і, оскільки у її дисертації зачіпалися питання, про які йшлося в моїй книзі, то вона «мала б за честь», якби я був не проти побесідувати з нею на цю тему.
Я радо погодився на її запрошення, адже з виходу книги минув щойно місяць, а я вже отримав таку реакцію.
Звали її Місіс Венді Ґольдштайн.
Коли вона сідала, я помітив кулон Фі-Бета-Каппа на золотому ланцюжку, який виділявся на фоні її грудей. Не помітив би його, мабуть, тільки сліпий! Власник такого кулона мав відзначатися високими академічними досягненнями. Це відразу ж викликало в мене інтерес до місіс Ґольдштайн.
Мене завжди заворожували жінки з чудовим розумом і тілом. Так було і з Адамантією. Мене збуджував не тільки вигляд її тіла чи її довге густе чорнюще волосся, яке огортало мене під час любощів. її розум теж був не абищо. Розум стимулював секс, а секс надихав розум. Ми могли годинами говорити про суспільну психологію - на тему, яка мене у той час займала. Ці бесіди були явно повчальнішими, ніж семінари в університеті.
Адамантія теж так вважала.
Місіс Ґольдштайн попросила називати її просто Венді. Проте наполягла, щоб звертатися до мене «докторе», що я протрактував, наче вона не бажала здатися занадто нав’язливою.
Вона похвалила мою книгу. Як вона сама сказала, її порекомендував їй науковий керівник з Колумбійського університету як одну з обов’язкових позицій для студентів з радянськознавства.
«Скільки ви вже працюєте в Гантері?» - спитала вона.
«Сім років», - відповів я.
«І ви досі на посаді асистента. Вам би викладати у Колумбійському! З такою книгою, визнаною видатними фахівцями у цій галузі, вам би там дали доцента».
Вона співчутливо глянула на мене.
Щоб розвіяти її турботу, я хотів було сказати, що цілком задоволений своєю роботою в Гантері і що мене навіть рекомендовано на підвищення, на посаду доцента. Але вона мене випередила.
«Я знаю, що платня в Міському університеті мізерна. Даруйте мою нескромність, але скільки ви заробляєте?»
На мить я завагався. Чого б це її цікавило? Чому вона так прямо поставила своє запитання? Чи не намагається вона переманити мене працювати в Колумбійському університеті?
«Чотирнадцять тисяч», - сказав я.
її обличчя скривилося у співчутливій гримасі, що змусило мене задуматися, чи не занадто дешево я оцінюю себе у Гантері.
«А як же ж Ви на таку мізерну платню можете собі дозволити жити на 63-ій Іст-стріт?»
Я хотів спитати, звідки вона знає, де я живу, як і сказати, що я плачу третину зарплати за оренду свого помешкання з великою вітальнею, каміном, ванною, кухнею-їдальнею та невеличким двориком, з якого навіть видно шматочок неба.
Я охоче жертвував багато чим заради місця, де б я міг комфортно писати, спати і кохатися. Моє життя, як я сам його сприймав, було життям інтелектуального ченця. І якби не жінки, я б точно подався у Траппістський монастир. Та і цього я не встиг їй пояснити, бо відразу ж після питання про мої доходи вона різко змінила тему.
«Мій науковий керівник чекає на текст моєї дисертації ще до кінця року. Я почала над нею працювати минулого року, але змушена була припинити - забагато світського життя. Мій чоловік - відомий хірург. Мабуть, ви чули про нього. Він веде тижневу колонку у журналі «Джорнал Америка» і часто з’являється на телебаченні. Нас постійно запрошують на вечері і світські заходи. Тому в мене зовсім не залишається часу на дисертацію, але науковий ступінь я все ж дуже хочу здобути».