Вона змовкла і запитально глянула на мене з відвертою кокетливою усмішкою. Тоді на одному подихові промовила, ніби пропонуючи ділову угоду:
«Маю для вас пропозицію. Вам потрібні гроші, а мені - дисертація. Даю вам вісім тисяч доларів за те, щоб ви написали мені дисертацію».
Чи добре я її зрозумів? Звичайно, я все сприйняв правильно, але почувався, ніби в мене влучили кулею. Мені забракло слів. То ось як вони в Колумбійському це роблять? Скільки ж вона заплатила за свій кулон Фі-Бета-Каппа? Невже вона думає, що я такий самий негідник, як вона?
Вона правильно зрозуміла вираз мого обличчя. Тоді підвелася і вийшла, розчинившись у натовпі Медісон Авеню.
За її каву заплатив я.
Я і раніше помічав ознаки нещирості і корупції в науковому світі Нью-Йорка. Теми семінарів у Колумбії були цікавими, проте відвідуваність - низькою, а під час представлення наукових тем не було навіть натяків на серйозне обговорення. Більшість викладачів мешкала поза Мангеттеном, в окрузі Нью-Джерзі або Вестчестер. Змушені доїжджати, вони нерідко запізнювалися на семінари, а закінчували раніше, щоб встигнути на поїзд. У Колумбії було чимало «зіркових» викладачів-професорів, які їздили на різноманітні міжнародні конференції, але зовсім не спілкувалися зі студентами. Мій знайомий Уолтер Петришин здав текст своєї дисертації з математики на розгляд науковому керівнику, однак на відповідь чекав цілий рік. Керівник стверджував, що загубив його в літаку.
У Гопкінсі запеклі обговорення під час семінарів або у студентській їдальні були суттю життя. Тут, у Нью-Йорку, мені нелегко було знайти колегу, який був би не проти поговорити на спільні теми. Спершу я списував це на брак часу і переобтяженість життєвими турботами. Та зрештою один мій колега з кафедри розкрив мені справжню причину. Він сказав, що «вони просто бояться, щоб їх ідеї не вкрали».
Мене це шокувало. Може, справа в тому, що у них тих ідей було не так і багато, тому вони ними і не розкидалися? Або це могло бути проявом тієї славнозвісної приказки про «друкуйся - або пропав».
Я не вірив, що ідей бракує. Я гадав, що тим, кому бракує ідей, не місце в науковому світі.
Я всіляко намагався спонукати колег до обговорень, та більшість з них просто слухала, що я їм казав. Адамантія та професор Райх, завідувач кафедри економіки, були винятком. Я втратив зв’язок з Адамантією після того, як вона поїхала з Гопкінса, тому зустріч з нею в Гантері була цілковитою несподіванкою. Ми утрьох нерідко засиджувалися в студентській їдальні за довгими розмовами.
Адамантія поїхала з Гантера у Нову школу суспільних досліджень у 1965-му. Перед від’їздом вона розповіла мені, що позаочі мене називають «Генератором ідей» і що Райх сказав їй, мовляв, «Майкл, мабуть, єврей, він такий розумний».
Відтоді я став більше часу проводити із студентами. Вперше я зустрівся з ними поза університетом під час першого семестру в Гантері. То саме були часи запеклого маккартизму7. Групка студентів, які виступали проти, створила такий собі «Клуб демократії», та для офіційного визнання і затвердження коледжем на законних підставах їм потрібен був «куратор від факультету». Клуб мав репутацію «крайнього ліберального», іншими словами, - «прокомуністичного». Студенти, які слухали у мене курс політичної теорії, повідомили, що ніхто з професорсько-викладацького складу не бажає бути їх куратором, бо непокояться через можливі політичні наслідки.
Тож вони попросили про це мене.
У політичних поглядах я був на той час консерватором, проте, як викладач, відчував відповідальність перед студентами. Отже, я погодився.
Новини про це з’явилися у наступному ж випуску студентського часопису. А ще у наступному опублікували листа від іншого викладача, з повальним осудом мого вчинку, бо такий клуб «псував репутацію коледжу Гантер». У наступному випуску я подав відповідь, де казав, що оскільки я знаю, що означає жити за сталінського режиму репресій, то я тим більше ціную свободу слова і зібрань. Далі я заперечив, щоб мене залякував хто б там не був - чи сам Джо Маккарті чи навіть Герберт Гувер.
Студентам мій лист припав до душі. На заздрість колег мої пари наступного семестру були переповнені. Але коли я зустрів головного бібліотекаря, з яким вже встиг посваритися через те, що той відмовився видавати додаткову літературу для мого курсу, він сказав, що я тільки те й роблю, що створюю проблеми: «Якщо ви плануєте залишитися в Гантері, то навіть і не думайте!» Він був близьким другом ректора, містера Шустера.
Я згадав його слова за два тижні до кінця літнього семестру. Я отримав листа від завідувача нашої кафедри з подякою за мої «послуги», який до того ж повідомляв мене, що мені не планують продовжувати контракту. Коли про це дізналися студенти, всі студенти з відділення політології подали петицію з погрозами перевестися з факультету. Через два дні я отримав іншого листа - з проханням залишитися в Гантері.