Дік закляк на місці, втупившись в мене. Я чекав, що він зараз на мене накричить або й поб’є за те, що змарнував його матеріали і час, за який він мені платить. Я з соромом опустив очі. І тут же ж підняв їх, на звук його голосу.
«Йди в контору, забирай свій чек, і щоб я тебе більше не бачив!»
За годину я вже стояв перед будкою розміну чеків. Переді мною була ще довга черга з самих чоловіків. Більшість була одягнена в засмальцьовані робочі комбінезони, без сумніву, це були робітники з навколишніх фабрик. Чекорозмінні будки були на кожному кроці в промислових районах міста, а біля них - чимало робітників, які бажали отримати готівку на свої чеки. Щоб отоварити чек в банку, треба було мати там рахунок. У мене такого не було, як і, мабуть, у моїх товаришів по черзі. Такі «будки», як їх називали, охоче розмінювали чеки. Бо брали за послугу десять відсотків вашого заробітку з чеку.
Коли надійшла моя черга, я нервово спробував вивчити свій чек, підраховуючи свій заробіток. У правому верхньому кутку була дата.
Рядком нижче - «Платити за наказом: Майклу Яворському..............
34 долари».
Ще нижче - прописом: «Тридцять чотири долари 00 центів..............»
Я підписав чек з іншого боку і просунув його у маленьке квадратне віконечко. Невдовзі та ж масивна долоня, яка його взяла, видала мені тридцять один долар і шістдесят центів.
Родичі дружини зовсім не здивувалися, коли я поклав чек на стіл, заявляючи, що це останній. У мене склалося враження, що вони вже махнули на мене рукою, як на надійного годувальника. Мій тесть, інженер та багатий землевласник у Стрільбичах в Україні, вже на той час мав «постійну» роботу. Він працював за змінами, робочим у котельні місцевої лікарні, заробляючи долар і п’ятдесят центів на годину. Лола, теща, сиділа вдома, займалася прибиранням, пранням та готуванням. Ірена, моя дружина, мала постійну роботу на швейній фабриці. Вона зшивала викройки, а платили їй від виробітку. На тиждень вона заробляла близько п’ятдесяти доларів, а в «хороші» тижні приносила і шістдесят. Паралельно вона знову стала брати уроки вокалу, які почала ще в Німеччині, з Розою Пенсел, відомою оперною примадонною.
Тільки я був у сім’ї ледащо. Це вже була на той час четверта втрачена мною робота. Перша була на хімічній фабриці, у балти-морській портовій зоні. Це мала бути бажана, добре оплачувана робота, за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів. Протривала вона два дні. Там не можна було курити, та ще й не було чим дихати між тими горами пестицидів.
Друга була часткова робота. Я був вуличним фотографом, перед входом у Мей Компані, найпопулярніший магазин у місті. Мені подобалося робити знімки красивих жінок, часто заговорюючи з ними. Моя Лейка, яку я привіз з Німеччини, не мала спочинку. Проте, зрештою ця робота була безперспективною. За місяць я її покинув.
Моя третя робота, також за рекомендацією одного з «наших» старих емігрантів, була у м’ясопереробному цеху. У мій перший день погода була спекотною і вологою, що не рідкість у Балтиморі. Робота полягала в тому, щоб навантажувати на триярусний сталевий стелаж сирі шинки і везти їх у коптильню. Там було п’ять чи шість, я вже точно не пам’ятаю скільки, рядів з гаками, на які я чіпляв ті стегна. Що я добре пам’ятаю, так це те, що спека у тому приміщенні була нестерпна і від вдихання того повітря, змішаного з постійним горінням газу, у мене шкребло в горлі, від чого я щоразу бігав до крану зробити ковток води і хлюпнути собі на обличчя. Крім того, поки коптилися шинки, я ще мав керувати сосисочною машиною. Це була така собі м’ясорубка з величезною металевою лійкою згори. Я закидав туди м’ясо, якщо це можна було назвати м’ясом! Це були м’ясні відходи з зеленувато-жовтуватими жилами впереміш з жирним білим салом. Коли контейнер заповнювався, я крутив важку ручку, а сосиски вискакували з іншого кінця машини.
Після цілоденного споглядання тієї примарної трупної суміші я вирішив більше ніколи не їсти сосисок-гот-доґів. Але мушу визнати, що доля змусила мене зробити це знову багато років по тому. І де б ви думали - у Львові. Минаючи Макдональдз на проспекті Шевченка, я зайшов туди. Там було повно молоді і людей трохи старших. Схоже все це було на Майдан Гот-доґів. Я купив і собі і невпевнено скуштував. Смакувало непогано, проте я все ж відклав решту.
Перший день тієї третьої роботи припав на п’ятницю, день зарплати. Коли о п’ятій годині зайшов майстер, я не побачив чека в його руках. Я спитав чому. Він був чесним: «Якщо я заплачу тобі сьогодні, я знаю, що ти більше не повернешся в понеділок». Він не здогадувався, що я б не повернувся туди в понеділок за жодну ціну. Сподіваюся, що в аннали історії той мій неоплачений робочий день ввійшов як добровільний внесок в американську економіку.