«У вас є досвід роботи драпірувальником?» - спитав він.
«Так!» - відповів я без вагань, намагаючись приховати докори сумління, бо насправді я казав неправду. Водночас очі мої бігали по приміщенні розміром у невелике футбольне поле. З обидвох боків стояли ряди верстатів, на яких драпірувалися дивани, крісла і щось типу кушеток. Чоловіки за тими робочими столами були старшого віку, років під п’ятдесят-шістдесят. Вони були зосереджені на своїй роботі. Здавалося, вони навіть не помічали, як я розмовляю з майстром.
З іншого боку того цеху стояли купи, схожі на звалища якихось скелетів. Це були дерев’яні каркаси фотелів і диванів.
Луїс, він сказав мені називати його Луїсом, спитав, чи були в мене свої інструменти.
І ще раз моя відповідь була впевнено ствердною, бо я відразу подумав про свої столярні інструменти, яких було небагато, лише ножівка, молоток, зубило, нівелір, рубанок і обценьки.
«Тоді, - сказав Луїс, - приходь в понеділок». І наздогін додав: «І принось свої інструменти!»
Додому я прийшов у піднесеному настрої, а чому б і ні - все-таки нова робота, 2,85 $ за годину, але я не сказав нічого ні Ірені, ні її батькам. Я хотів зробити їм приємну несподіванку наступного тижня.
Проте в суботу настрій почав хмурнішати, коли я став думати про «принось свої інструменти». Я не пригадував, щоб драпірувальники використовували ножівки, рубанки чи нівеліри. Якби я прийшов у понеділок зі своїми столярними інструментами, то стало б зрозуміло, що я нічого не тямлю в драпіруванні.
В понеділок я прийшов до Пенсильванської меблевої компанії за п’ять хвилин до восьмої. Луїс вже чекав на мене.
«Де твої інструменти?» - спитав він.
Не було часу довго думати.
«Знайомий позичив, і мені не вдалося їх забрати».
«Нічого, - спокійно відказав Луїс, - можеш взяти мої інструменти. Йди сюди, - сказав він, показуючи рукою, - до цього вільного верстата, це буде твій, біля того чоловіка з великим черевом, його звати Бен, наш найкращий драпірувальник».
Я привітався з Беном. У відповідь він просто кивнув. Він ставив каркас крісла на свій верстат, щоб почати обтягувати його тканиною.
За мить Луїс вже стояв переді мною з зеленим металевим ящиком і жмутком прошитих тканин. Він сказав мені йти за ним і вибрати каркас.
Це був каркас крісла, такого самого, яке Бен якраз готував для обтягування.
«Пощастило», - подумав я. «Я просто робитиму, як він».
Тим часом я відкрив Луїсовий ящик з інструментами. Я вперше в житті побачив делікатний молоток, велику напівкруглу голку, міцну нитку, довге металеве веретено і голубі коробочки з намальованими на них маленькими блакитними цвяшками.
Я мавпував всі рухи Бена - спостерігав, як він все робить і пробував і собі. Спочатку він клав попередньо скроєну і прошиту тканину на сидіння крісла і починав пришивати її до країв. Це було нескладно. Рухи мої були спритні. Велика напівкругла голка кілька разів поколола мені пальці, але я не зважав. Я хотів відповідати тим двом доларам і вісімдесяти п’яти центам за годину.
Закінчивши шиття, Бен відкрив голубого ящика, набрав у кулак цвяшків і... неймовірно... але поклав їх собі до рота.
Тепер я уважніше стежив за Беновими рухами. Він підносив молоток гострим кінцем до губ, язиком висував скобу, магніт на молотку схоплював цвяшок, і швидким рухом він чіпляв край тканини до каркаса крісла.
Швидкість, з якою Бен все це робив, просто вражала.
Тепер я знав, як це робити, тому радісно відкрив голубий ящичок, зачерпнув цвяшків і поклав до рота, з острахом, що можу їх ненароком проковтнути. Побоювання мої були невиправдані. Щойно цвяшки потрапили до мого рота, їх гострі кінці позачіпалися за піднебіння, за язик і губи. Деякі навіть позалазили між зуби.
Але я знав, що і до чого. Тепер мені треба було вправно застосувати язик, так, щоб повернути і висунути цвяшок головкою вперед, затиснувши її губами, щоб магніт молотка міг її схопити.
Я побачив, як до мене йде Луїс. Я натягнув тканину, яку треба було пришпилити до каркаса сидіння. Луїс був за кілька кроків від мене. Я готовий був показати йому своє вміння драпірувати. Я підніс молоток до губ, вікдрив рота...
І - от халепа!!!
До магніту причепилася ціла купа скоб...
Луїс розсміявся, Бен за ним, а з ними і ще один сусід справа.
«Бачу, Майку, - сказав Луїс, - ти щось трохи вмієш, але цього замало для нашої якісної продукції».
Я вже приготувався до того, що мене звільнять. Скоби вбили мою мрію.
Луїс підійшов ближче.
«Я навчу тебе цього ремесла. Почнімо з диванних подушок».
«Щось ця країна мені не підходить».