Ця знаменита гравюра зображує загальносвітову руїну, до якої призводить горілка, і править за коментар до так званої горілчаної епідемії ХVІІІ сторіччя. Генрі Філдинґ, письменник і сучасник Гоґарта, пише на цю саму тему: «Новий вид пияцтва, невідомий нашим предкам, втерся нещодавно поміж нами, і якщо вчасно не чинитимемо йому спротиву, він неодмінно згубить значну частку біднішого люду. Пияцтво це спричинила отрута, звана “джином” [тогочасне англійське означення будь-якої горілки. — В. Ш.]. Це головна пожива для понад ста тисяч мешканців столиці». Тоді як «Джинний провулок» зображує розпад — будинки валяться, звиродніла мати перестає дбати про дитину, люди кидаються одне на одного, скрізь самогубці і лише лихварська справа процвітає, — то на контрмалюнкові «Пивна вулиця» панують злагода, вдоволеність і працьовитість. Таке протиставлення пива й горілки перетривало й у дискусіях соціалістичного руху ХІХ—ХХ століть — ба навіть донині
На початку ХVІІІ сторіччя пиво все ще було головним напоєм англійців. Десь на середину сторіччя зненацька стрімко зростає споживання горілки, яку тут називають «джином» [gin]. Із півмільйона галонів[28] (близько двох мільйонів літрів) 1684 року його виробництво зросло до понад 5 мільйонів галонів[29] у 1737 році й до понад 11 мільйонів галонів[30] на середину сторіччя. За приблизної кількості населення 6 мільйонів це означало десь вісім літрів джину на душу. (Для порівняння: 1974 року в Західній Німеччині споживання горілки на душу населення становило 2,6 літра — ледве третину від англійських обсягів у ХVІІІ столітті.)
У другій половині ХVІІІ сторіччя споживання горілки знову повертається до нормальних обсягів. З огляду на це так звана горілчана — чи джинна — епідемія була окремим історичним епізодом. Та однак — а може, саме тому — вона так виразно містить усі показники взаємозв’язку між Промисловою революцією та потребою дешевого й міцного хмільного напою.
Горілка, мов блискавкою, вдарила у виховане на пиві англійське населення. Її соціальна згубність сумірна з деструктивними наслідками, що їх пізніше справило віскі на індіанські культури Північної Америки. Традиційні моделі пиття виявляються неспроможні дати раду з цим висококонцентрованим дурманом. Пиття й алкогольне похмілля цілком втрачають соціально інтегративний характер. Алкогольне сп’яніння поступається місцем алкогольній знетямі. Враженням від цих новоявлених ефектів зі своєї тогочасної перспективи ділиться Тобаяс Смолет, визначний журналіст і романіст ХVІІІ століття: «Запанував такий ганебний рівень розпусти, що шинкарі, які цією отрутою торгували, привселюдно виставляли вивіски, закликаючи людей напиватися за мізерну суму в один пені. За два ж пенси було вільно нажлуктитися до нестями, а солома, аби виспатися, була їм задурно. Отож і відлежувалися ці пияцюри в тих понурих тавернах, із їхніми встеленими соломою приміщеннями, щоб бодай трохи очуняти, а тоді знову повернутися до того-таки згубного зілля».
Епідемію джину справедливо називали «соціальною катастрофою страхітливих розмірів» (Монктон). Та в масовому пияцтві того часу лише відбивається інша соціальна катастрофа. Те, що, вдаючись до евфемізму, називали «виходом із села», «втечею із сільської місцевості» і що насправді означало вигнання населення цілих сіл із їхніх споконвічних земель через так зване огороджування (ще один евфемізм на позначення того, що великі землевласники відбирали в селян землі), правило за тло чи радше підґрунтя епідемії джину. Відірвані від коренів маси ринули в міста. Вони віддані на поталу моторошному, чужому для них світові. Всі їхні традиційні самоозначення, давні норми і триби життя зненацька втрачають чинність. Наслідком є повна втрата орієнтації[31].
Карикатура Джорджа Крукшенка, одного з найневтомніших антиалкогольних агітаторів. Початок ХІХ століття
Карикатура Крукшенка пропонує свою версію Гоґартового мотиву безтямної матері-алкоголічки, що годує дитину горілкою, замість годувати грудьми. Пияки перебувають уже всередині велетенської пастки на лисиць. Смерть уже чигає. Малюнок цікавий не лише своїм моральним посланням, а й як одне з найраніших зображень нового способу пиття — навстоячки і за баром.
31
До цього слід додати відсутність звичок і традицій пиття міцного алкоголю, адже північна Європа доти не знала нічого міцнішого за пиво. Споживання вина було узвичаєним лише в межах невеликого радіусу від європейського винного поясу на південь від Альп через брак адекватних технологій зберігання й транспортування цього трунку. Зокрема, вино погано зберігається від року до року — воно прокисає, а зціджування, розливання в пляшки й використання корків у ХVІ—ХVІІ століттях були ще невідомі. Тож коло 1500 року бочка старого бордо коштувала тільки 6 турських ліврів, тоді як бочка доброго молодого вина — 50. Тим-то й читаємо в «Енциклопедії» Дидро, що «вина чотири- або п’ятирічної давності [...] — це зіпсуті вина». Дерев’яні бочки (що прийшли на зміну амфорам античності) не завжди добре зберігали вино під час транспортування. Але в середині ХVІІІ століття все вже було навпаки, і збирання порожніх пляшок перетворилося на вигідний промисел для лондонських злидарів. Ясна річ, що культурна зміна — пристосування питних звичок і традицій північноєвропейців до трунку вищої міцності — не поспіла за цим технологічним проґресом.