Горілка покликана допомогти бодай на часину забути це нестерпне становище. Вона несла аж ніяк не соціальне сп’яніння, — ні, алкогольну знетяму. Отак починається випивання наодинці, на самоті — форма пиття, обмежена індустріалізованою Європою й Америкою. В усі інші епохи та в інших цивілізаціях випивання було колективним.
Відтоді горілці так ніколи й не вдасться позбутися стигми, пов’язаної з цією брутальною фазою індустріальної революції. Відтоді її вважають лихим, непотребним різновидом алкоголю. Їй, натомість, протиставляють пиво, в якому вбачають помічний алкогольний напій: воно репрезентує, так би мовити, золотий вік. Пиво править, що бачимо на Гоґартових гравюрах, за гаранта щастя, вдоволення та здоров’я. Зі світом пива все гаразд. Це горілка збиває світ із пантелику.
Такий погляд панував навіть тоді, коли горілка ще не становила загрози. Одна петиція до англійського парламенту 1673 року містить ось який текст: «Перед тим як горілка, доступна тепер у кожній корчмі, сягнула Англії, ми пили старі та поживні пиво й ель, і всі працьовиті люди (які становлять найбільшу частку в Королівстві), чиї тіла потребували після важкої праці якогось міцного трунку, щоб освіжитися, призвичаїлися щоранку й щовечора випивати по кухлеві елю або по бутлеві міцного пива, що надзвичайно заохочувало у нас виробництво збіжжя і не завдавало людям ніякої значної шкоди; воно не заважало їм працювати і не відбирало в них глузд, не коштувало їм великих грошей, тоді як заборона горілки могла б [...] запобігти загибелі підданих Його Величності, серед яких через пиття цього трунку сконало вже чимало, бо він не в згоді з їхньою тілобудовою».
Особливого ж значення це протиставлення пива й горілки набуло в організованому робітничому русі ХІХ століття. Ідеться про так зване алкогольне питання. Проблема алкоголю постає центральним нервом соціалістичного руху ХІХ століття. У дискусії про найдієвіший спосіб подолання алкоголізму серед пролетарів можна вирізнити дві позиції. Перша, що постає з англосаксонської пуританської традиції, вимагає цілковитої абстиненції. Друга, натомість, уважає помірковане споживання алкоголю — тобто пива — не тільки нешкідливим, а й навіть корисним. (Бачимо, що ці два погляди вочевидь утілювали нову версію протистояння Кальвіна й Лютера). Австрійський соціаліст Віктор Адлер, борець за абстиненцію, напрочуд показово дозволяє зазирнути у психологію соціалістичної самодисципліни: він ганить навіть пиття пива — не тому, що воно п’янить, а тому, що сприяє отій славетній австрійській «Gemütlichkeit» — відчуттю комфорту. У статті з промовистою назвою «Геть комфорт!» він пише: «Ми шукаємо не затишку й комфорту, навпаки: вся наша справа лише виграє від того, що робітники зазнаватимуть невеликого дискомфорту. Ми не збираємося приховувати щось від себе, а радше прагнемо бачити все чітко, бути краще здатними до діяльності й ефективнішими, а позаяк примусова праця може користатися проспиртованими мізками інших, робота заради визволення робітничого класу вимагає проникливих і холоднокровних людей, вона потребує здорових мізків». В іншому місці він іще категоричніший у наполяганні на тверезості, раціональності, здоровому глузді: «Революція в людських мізках — ось де надія, ось де праця для всіх, хто бореться за майбутнє людства».
Коли для прихильників тотальної абстиненції серед соціалістів кожна краплина алкоголю була загрозою для самого існування робітничого руху, їхні помірковані однодумці вважали згубною лише горілку. «Шнапс — ось наш ворог», — так формулював алкогольну політику соціал-демократів наприкінці ХІХ століття Карл Каутський. Вино й пиво вважалися не те що необов’язково шкідливими, а навіть фізіологічно й політично доброчинними. Енґельс, описуючи алкогольну залежність у пролетарському середовищі, завжди бере за засновок, що єдиною причиною цього лиха є горілка.
Звернення до давньої іконографічної моделі життєвих етапів пристосоване тут до еволюції пияка: на висхідній лінії вона сягає верхівки втіхи, щоб відтак тим стрімкіше ринути вниз — через фізичний і моральний занепад аж до самогубства. Середина ХІХ століття
Іще один приклад того, як антиалкогольна пропаганда ХІХ століття шукала способів графічно якнайдошкульніше засудити поширення або посилення пияцтва. Шкала охоплює інтервал від «утримання» до «п’яний як чіп» із невеличкими ілюстраціями до кожної стадії