— Я, мамо, тільки хотів глянути на них, — благально виправдався хлопчик.
— Не підходь, бо вкрадуть, — наказала Марта. — І близько щоб… А батько їх сьогодні прожене.
— Чого це? — спробувала заперечити Марина, та невістка нічого не відповіла, стисла Даня за руку і повела до хати. У хаті наказала разом із Юрком лізти на піч. Сама ж узяла порожні відра й пішла до колодязя. Почула віддалік гуркіт мотоцикла, швидко набрала води, але не понесла додому, лише трохи відійшла від колодязя й поставила відра. Чекала, чи зупиниться мотоцикл біля циган, що вже повипрягали коней і готували на вогні вечерю. Мотоцикл не зупинився, і Марта не знала — радіти з того чи ні. Підняла відра й заспішила до двору.
— Гриша їде, — промовила до Марини, яка великим ножем кришила біля старих ночов кропиву. — Спитає, чого так пізно пораємось.
Свекруха відірвала погляд від роботи, подивилася на невістку:
— Скажеш — корова відірвалася з прив’язі, то ходили шукати.
— Сама йому й скажеш.
Марта швидко зайшла до хати, щоб першою не зустрітися з чоловіком.
Син не сказав матері нічого й ні про що не спитав — мовчки завів мотоцикл у двір, зняв із голови шолом і сердито кинув у коляску. Марина теж не озвалася, тільки глянула і знову заходилася кришити кропиву.
— Де хлопці? — запитав Григорій у дружини, коли зайшов до хати.
— На печі он, — показала Марта рукою в бік печі. — А що таке?
— Нічого. Винеси у двір води й рушник — я трохи умиюся. — У голосі чоловіка були втома й роздратування.
Марта швидко винесла, а на подвір’ї боязко запитала:
— Бачив, скільки циган понаїхало?
Григорій не відповів, і вона мовчки зливала йому на руки теплу воду, милуючись міцними м’язами й густою засмагою. Посміхнулася назустріч суворому погляду, коли він розігнувся, узяв рушник і витер обличчя. Але чоловік ніби не помітив тієї посмішки.
— Дітей на вулицю не випускати, — наказав, дивлячись кудись поза дружиною.
— Ти думаєш, і вона з ними? — у Марти схвильовано затремтів голос.
— Навряд, — Григорій обернувся услід матері, що з дійницею пішла до корови. — Вона тут ніколи не була і навіть назви хутора не знає.
— Не знає? — здивовано перепитала дружина. — Ти їй не казав?
— А вона й не цікавилася. — Лише тепер подивився в обличчя дружині, посміхнувся. Марта зніяковіла від тієї посмішки й, наче дівчина, опустила очі. — Думаю, вона десь на Галичині, у родичів. Сюди не прийде. Що їй тут робити?
— А діти? — мимоволі вихопилося у Марти.
— Що — діти? Вони їй потрібні? — кинув сердито. — Коли б думала про дітей, то не лишила б і не потяглася з табором. Завтра вранці скажу, щоб забиралися, — не проганяти ж на ніч. А мати нехай і на поріг не пускає.
— Так вона тебе й послухає. — Марта зайшла за чоловіком до хати, заходилася готувати вечерю.
— Послухає, — промовив самовпевнено Григорій, узяв на комині великої печі сірники й засвітив гасову лампу. — Чогось дітей зовсім не чути — нехай злазять їсти. — Зазирнув на піч — дві кучеряві голівки лежали на старих подушках. — Позасинали голодні, — глянув на дружину й додав розважливо: — Нічого, завтра наїдяться.
До хати зайшла Марина, поставила на лавку дійницю з молоком, запитливо глянула на Марту, потім — на сина і заспокоїлась.
Вона виглядала б іще не старою, коли б не сивіюче волосся. Була із сербських циган, яким Франц Йосип дарував графський титул за особливі заслуги перед королем. Під час Першої світової війни цей титулований рід кинув батьківщину й пішов блукати по світах разом з іншими у пошуках кращої долі. Частина їх обрусіла, а частина, як і раніше, кочувала невеликими таборами. По дорозі не цуралися заходити до одноплемінників, що жили осіло. Марина зовні жила селянським життям, але в душі була циганкою, і час нічого не міняв. Ця роздвоєність Марини — Маріуци пов’язувала її з минулим і часто сварила із сім’єю, яка гордувала такими родичами.
Сьогодні нарочито довго поралася на вулиці, раз у раз позираючи на багаття, де було видно темні постаті. Раніше б і сама пішла туди, допізна сиділа коло вогню, що зігрівав і досі її душу, розпитала про знайомих та родичів. Потім забрала б до себе стільки старих і малих, скільки могла вмістити її маленька хата.
Цигани знали Маріуцу й робили чималий гак на своєму шляху, щоб її провідати. По кілька днів жили на хуторі: старші сиділи днями в саду, а молодші розходилися по навколишніх селах — ворожили, дурили, випрошували. Хлопці пасли коней біля річки, чоловіки лагодили кибитки, щоб потім знову їхати далі. Дякували Маріуці за гостину й рушали, обіцяючи колись іще заїхати. А вона з табором, що від’їжджав, кланялася родичам і тим, кого знала і пам’ятала.
Із цього табору ніхто не зайшов до Маріуци. Вона б сама пішла туди, та боялася сина. Потім вирішила, що то незнайомий табір, бо такого ще не було, щоб її двір обминули. Позакривала худобу і стала на подвір’ї, роздумуючи, куди йти, — в хату йти не хотілося. Відчинила хвіртку на вулицю, але її спинив Григорій:
— Куди це ти, мамо?
Хотіла сказати, що іще її воля іти, куди хоче, та не сказала. Постояла у хвіртці, потім мовчки повернулася до хати.
Вранці син, аж поки не поснідав і не почав збиратися на роботу, не обізвався до неї. А коли вже йшов, у дверях обернувся:
— Не додумайся циган впустити, — сказав, мовби Маріуца була не його матір’ю, а кимсь чужим і недоумкуватим.
Та спершу розгубилася, а потім вийшла за ним у двір і кинула, як могла, зневажливо:
— А сам ти хто? Поглянь на себе у дзеркало. — У голосі матері була неприхована образа.
— Я, мамо, — Григорій не дивився на неї, а взявся за руль мотоцикла й, упираючись, повів до воріт, — я — інженер із вищою освітою. По паспорту — українець, як ти знаєш. І дід у мене був не конокрад якийсь, і батько не волочився по світу, а хату оцю збудував і колгосп на ноги піднімав. — Зупинився перед ворітьми, сам собі відчинив, потім подивився у той бік, де стояв циганський табір. — І я не хочу, щоб твоїми немитими родичами смерділо навіть у дворі. Хоча я зараз їх потурю від хутора, а не поїдуть — міліцію викличу.
— Що? — змінилася на обличчі Маріуца. — Міліцію? Ще не було такого…
Але син не дослухав, вивів мотоцикл на вулицю і поїхав у бік табору. У неї болісно стиснулося серце, коли побачила, як за кілька хвилин там заметушилися, почали впрягати у кибитки коней. А потім табір пішов. Не витираючи сліз, Маріуца стояла біля ґанку, скривджена не тільки сином, а й оцим слухняним від’їздом одноплемінників.
Трохи пізніше велосипедом на роботу поїхала Марта. Маріуца залишилася з дітьми сама, попоралася і зайшла до хати. Зібрала на столі немитий посуд, хотіла нести, щоб поставити на лавку біля печі, та мало не впустила — двері відчинилися, і на порозі стала розповніла, із сердитим обличчям циганка.
— Захаріє! — зойкнула Маріуца.
— Ага, — кивнула та і додала замість вітання: — Може, й ти нас уже відцуралася, як твій синок?
— Таке скажеш. — У Маріуци знову на очі навернулися сльози. Вона поставила посуд на лавку й підійшла до циганки. — Здрастуй, сестро. — Першою обняла Захарію. — Скільки не бачилися. То ви не поїхали, а я думала — він вас прогнав.
Захарія відсторонилася від сестриних обіймів, якийсь час мовчала, потім обвела поглядом хату. Глянула на портрет Леніна й здивовано запитала:
— Він що у тебе — партєйний?
Маріуца й собі глянула, мовчки хитнула головою.
— Ну, та нічого, — ніби опам’яталася Захарія. — А де твої онуки? — дістала з кишені широкої спідниці жменю цукерок, зазирнула на піч, звідки на неї дивилися дві пари цікавих оченят. — Ану злазьте, — обізвалася голосно, — нехай баба Захарія подивиться на вас.
Спочатку на полик сплигнув Даньо, за ним — несміливо Юрко.