До ранку в хату ніхто не заходив: і боязливі, й сміливіші сиділи у дворі хто на чому. Коли по селу заспівали перші півні, всі пожвавішали й почали говорити, що вже і в хату можна заходити, бо нечиста сила тепер щезає.
Але бажаючих навіть ступити на ґанок не було. Нарешті одважилася дружина померлого, яка сиділа між людьми, розгублена і теж налякана.
— Що вже буде, — сказала уголос, перехрестилася й пішла до хати. Тремтячою рукою прочинила двері й оторопіла.
— Ну, що там? — питали нетерпляче з вулиці, але вона не відповідала.
Коли перший переляк минув, промовила сама до себе:
— Наче дитя чиєсь. — Але підійти ближче боялася. Вийшла на вулицю. — Наче дитя, — промовила невпевнено.
— Еге, дитя, де б воно тут узялося, — то вражина дитиною перекинулася, — промовила Настя.
— А півні? — заперечила та, що читала Псалтир.
— Точно, — сміливіші знову попросовували голови у двері, хрестячись і промовляючи молитви. Як і раніше, з-під лави стирчали черевики, але вже було видно і старі штанці.
— Чи не Марини-циганки онук? — здогадалася одна з жінок. — А вони ж село стеленули, шукаючи.
Григорій сам прийшов по сина. Спочатку зрадів, коли почув, що той знайшовся, але потім його волохаті брови загрозливо зійшлися на переніссі. Додому не вів хлопчика, а тягнув, бо той не встигав не те що йти, а й бігти за батьком. Удома взяв нагайку — вона, як і на хуторі, служила Григорію, хоча й не лежала тепер під портретом Леніна, а висіла на кухні. Маріуца хотіла заступитися за онука, та син виштовхав матір за двері. Через хвилину Дань закричав, упав на коліна й підняв над головою руки. Це ще більше розлютило батька, і він замахнувся з усієї сили, але нагайка зачепилася за електричний шнур, на якому висів плафон. Матове скло дзенькнуло об підлогу й розлетілося на скалочки. І відразу на кухню вбігла Марта.
— Що тут таке? — глянула на розбитий плафон, на оторопілого чоловіка і вхопила за комір Данила, що стояв на колінах, увібравши голову в плечі. — Тебе і вбити мало, циганський вишкребку!
— Тоді вбийте і мене, і старшого! Чого ви тільки одного його убиваєте? — закричала у дверях Маріуца.
Григорій кинув на підлогу нагайку, люто глянув їй в обличчя:
— Не лізь не в своє діло.
Нараз всі завмерли — Дань зробився білим, очі помутніли, і він упав Марті під ноги.
— Убив! — закричала в нестямі Маріуца, кинулася до онука, але її випередив Григорій — ухопив сина на руки.
— Води! — крикнув Марті. — Бризни на нього водою!
Хлопчик нарешті отямився, але побачив близько батькове обличчя, і його очі розширилися від жаху. Григорій глянув у ті очі й швидко передав сина Маріуці:
— На. Та ще загубиться… — Погрозливо подивився спершу на матір, потім — на дружину.
Марта на ці його слова розсердилася, але промовчала, тільки смикнулися тонкі губи.
Він був суворим не тільки вдома. У колгоспі теж мало до кого звертався із привітливим словом, більше наказував. Та головного інженера цінували й побоювалися. Але Григорію весь час не давала спокою думка, що день у день точила мозок. Давно підрахував, коли парторг, що мав тут більшу вагу, ніж голова, піде на пенсію. Приміряв на себе владу парторга і сумнівався, що її отримає. «Можуть прислати когось чужого. А можуть і не прислати, якщо на місці буде підходяща кандидатура».
Ходив на всі партійні збори, виступав і часто сам визивався виконувати доручення. Удома й на роботі на столі у нього завжди лежало кілька томів Леніна, які він постійно перечитував. Одного боявся: щоб ніхто не дізнався про зв’язок з Ізабеллою, бо насправді то був не законний шлюб, а тимчасова примха, за яку тепер доводилося платити, приховуючи від людей ім’я справжньої матері його синів. Не раз дорікав собі, що після інституту добровільно поїхав у ту циганщину, як подумки називав Закарпаття. Не поїхав би — не було б у його житті Ізабелли. «Тоді не було б і Марти, — заперечував сам собі. — Заради Марти…» Любив Григорій Марту, любив по-своєму, боячись, щоб жінка не дізналася про всю глибину його почуттів, бо часом здавався сам собі, наче глина у міцних руках — розімни й ліпи що хочеш.
Минув рік, як він із родиною поселився в новому будинку. У сім’ї додалося — Марта народила сина. Дитина прийшла на світ кволою, часто хворіла і плакала. Та одного разу Григорій прокинувся не від плачу немовляти — плакав Данило. Плакав голосно й щось кричав уві сні. Григорій не витримав, зайшов до кімнати, де спала мати і старші сини. Увімкнув світло.
— Розбуди, — звелів Маріуці, що шепотіла біля онука молитву, — а то весь будинок на ноги поставить.
— Не йди! — кричав хлопчик. — Не йди, не кидай мене самого!
Григорій спершу дивився на сина, потім перевів погляд на матір:
— Чого це він?
— Не знаю. — Маріуца поклала долоню на чоло онуку. — Ніби не гарячий.
Данило розплющив очі й безтямно втупився перед собою.
- Ізабелло, не йди, — схлипнув і промовив тихіше: — Вона пішла.
Григорій зблід і так глянув на матір, що мати злякано опустила голову над онуком.
— Тобі щось наснилося, дитятко? — як могла, запитала розважливо. — Спи — я ж осьде, з тобою.
— Спати! — гримнув батько на сина, очі якого вже почали прояснятися, і він хотів сісти на постелі. — Спати! — силоміць поклав дитину на подушку. — А з тобою я завтра поговорю, — кинув загрозливо Маріуці й вийшов із кімнати, не вимкнувши світла.
Вона більше не спала, ворочалася з боку на бік і важко зітхала. А почало розвиднятися, підвелася. Підійшла до ліжка, довго дивилася на онука, потім поправила ковдру, одяглася й тихо зачинила за собою двері.
— Не лютуй, — першою озвалася до сина, коли той вийшов за нею на ґанок. — Я дітям нічого не казала.
— Просилося ж тебе, щоб ти про неї ніде й рота не розкривала? — синові очі грізно дивилися на матір.
— Побійся Бога, — розсердилася й Маріуца. — Я тобі що — ворог?
— Чого ти Богом прикриваєшся, коли треба за щось відповідати? — мало не закричав на неї син.
— А ким — отим лисим чортом, що ти повісив на покуті замість ікони? — визвірилася на нього Маріуца. — Мені перед тобою нічого прикриватися — прикривайся краще ти, бо діти виростуть і спитають за все! Тоді побачимо, якому Богу помолишся. Думаєш, я не знаю, як ти Ізабеллу скривдив? Засранець! — повернулася, і тільки вітром шугнула її широка спідниця. Щось іще кричала, та Григорій не міг розібрати циганської мови.
Аж за рік по тому прийшла до Маріуци Захарія, сумна і трохи схудла. Юрко був уже в школі, а Данило десь грався із сусідськими дітьми. Мартин син у Захарії не викликав цікавості, але вона дістала з торбинки бублика, дала дитині в ручку, а решту гостинців поклала на стіл.
— Де ти взялася? — зраділа Маріуца. — Де інші?
— Ти, сестро, менше розпитуй, а краще сядь — я ненадовго, — попросила Захарія. — Оце візьми й сховай, — розв’язала вузлик, що висів на руці, подала Маріуці карти. — Ізабелла просила передати Данилу. А це — котрому сама віддаси, — обережно подала тоненьку золоту обручку.
— А де вона сама? Чого сама не заходить? — Маріуца здивовано розглядала проти світла обручку.
— Не прийде вона. — Захарія стишила голос і озирнулася по кімнаті. — Перед смертю за дітьми побивалася дуже. Я їй обіцяла, того й заїхала.
Маріуца опустила руку з обручкою, помовчала, потім взяла карти й понесла до своєї шафи. Сховала і, витираючи долонею очі, сіла коло сестри.
— Сироти, значить, — схлипнула тихо. — А давно?
— Торік, у ніч перед Спасом. Наче й не хворіла, щоб так…
— У ніч перед Спасом? — перепитала Маріуца. — Ось чому Данило плакав. Захаріє, — торкнула сестру за руку, — у ту ніч він гукав її й назвав по імені. Може, я неправильно зробила, що не віддала дітей, як ти думаєш?
— Не моє то діло, — чомусь сердито відповіла сестра. — І чого вже тепер бити руками об поли, як не поможеться? Ізабеллу жаль — хороша була, тільки слабодуха. Інша б на її місці й дітей забрала, і твоєму синочку життя попсувала. А ця не така — все на своєму серці переносила, а скільки тому серцю треба… — Глянула у вікно і перевела розмову на інше. — Ми вже не кіньми. Із Сербії гроші передали — багато. Тепер наші на машинах. І до тебе легковою приїхали, — кивнула у бік вікна. — Інше життя тепер у нас, Маріуцо. Але в кибитках було краще, — додала з жалем. — Ну, я піду, а то ще твої являться… Кажеш, Данило плакав? — перепитала вже у дверях. — Добре то, Маріуцо. То його душа уві сні зустрілася з материною.