— Не йди так, — підхопилася зі стільця Маріуца. — У нас тепер повно всього. Зачекай.
— Ну, добре, — погодилася сестра. — Тільки я вийду на вулицю, може, Данила побачу.
— Ти його вже не впізнаєш, — зраділа Маріуца. — Росте, наче з води.
— Циганчати не впізнаю, — посміхнулася Захарія. — Хіба їх тут багато?
Маріуца швидко старіла за роботою, турботами — мала повну хату онуків. Сини Ізабелли різнилися від Мартиних дітей, і не тільки зовні, а й вдачею, особливо Данило. Він найбільше дратував Марту. Хто збоку міг сказати, що вона йому не рідна? Аж ні — неприкаяне якесь: усе осторонь, усе вовченям дивиться, наче знає щось. Тільки Маріуцу любить. Марта не раз заставала, коли онук і баба розмовляли між собою циганською, не раз бачила, як хлопець жадібно дивився бабі через плече на розкинуті карти. Жалілася Григорію, але той, коли був тверезий, байдуже відмахувався, а п’яний — гнав із хати усіх: дружину, дітей і навіть матір. П’яним він тепер бував часто.
Одного разу, взимку, прийшов пізно, загрозливо постояв у дверях, потім гаркнув на всю хату:
— Де моя нагайка?
Марта кинулася одягати своїх дітей, Маріуца лежала на полику й не ворухнулася. Дань хворів і теж не піднявся з ліжка.
— А ви чого порозлягалися? — визвірився на них Григорій. — Ану, марш із моєї хати! — і, похитуючись, пішов по нагайку.
Дань підвівся, ліг коло баби. Григорій зайшов до кімнати, побачив їх обох і підняв нагайку.
— Тату, — притулився злякано до Маріуци хлопчик, — не бийте мене — я хворий.
— Встать! — наказав батько. — Я кому сказав — встать! — і з силою ударив нагайкою по столу.
Несподівано Дань сплигнув із полика, схопив на підлозі чобота і теж ударив чоботом по столу.
— Убивайте! — крикнув батькові в обличчя. — А я на холод не піду!
Григорій спочатку оторопіло дивився на сина, потім просичав:
— Щеня. Уб’ю!
Під поликом лежав молоток, Данило миттю схопив його і подав батькові.
— Убивайте, тату, а Бог прийме мою душу, — дивився батькові в обличчя поглядом, якого Григорій уже не розумів. Але з того часу ніколи не тікав із хати, коли інші діти й Марта ночували по сусідах.
— Один ти? — питав його батько. — Ну ти будь, тобі можна.
Даню часто хотілося піти з дому. А коли грався із сусідськими дітьми в піжмурки, ховався так, що його довго не могли знайти. Одного разу, ховаючись, протиснувся у двері напівзруйнованої церкви. Давня церква була порожньою, тільки лики святих проступали з-під посірілої крейди. Хлопчик зачаровано дивився на сонячні промені, що ніби прорізувалися крізь купол, під яким літали голуби. Не розумів, чому захотілося плакати, але плакав, наповнюючи риданням церковну порожнечу.
Хоча й підріс, ніщо так не приводило його в незрозуміло-трепетний стан, як спів сільських півчих. Одного разу поховали самотню стареньку, і він подумки питався у себе, що воно для мертвого — «вічная пам’ять».
— Хто цю бабусю пам’ятатиме? Ніхто, — відповідав сам собі. — А мабуть же, треба, щоб хтось згадував. Тоді я буду.
Наступного дня прийшов до хати покійниці, прокрався усередину через діряву стріху і довго думав, що взяти на «вічную пам’ять». Зняв невеличку ікону на покуті, приніс додому й поставив на печі, біля комина. Але так йому не сподобалося, і він повісив над поликом, де спала Маріуца.
— Де це ти взяв? — злякалася баба, коли побачила ікону. — Невже украв?
— Я не вкрав, — образився хлопчик. — Я на «вічную пам’ять» узяв.
— Як узяв, у кого? — допитувалася та стурбовано.
У цей час до хати зайшла Марта, Маріуца лише встигла штовхнути онука, щоб мовчав.
Марта відразу побачила чужу ікону на стіні.
— Мамо, то — картинка, — запобігливо промовив до неї хлопчик.
— Бачу, що за картинка. Хіба мало богів висить он у вас на покуті? Тепер будеш розвішувати ще й по всій хаті — зніми.
— Мені хочеться, — спробував умовити Данило.
Марта більше нічого не сказала, відштовхнула хлопчика і сама полізла знімати ікону.
— Нехай висить, — заплакав Дань, — краще вдарте мене. — Став на подушки, складені на полику, подушки розвалилися, він упав і мало не зіштовхнув Марту на підлогу.
— Ах ти ж, вишкребку циганський! — Марта розлютилася, ухопила ікону і вдарила нею хлопчика по голові. Тонке дерево і скло розлетілися на всі боки, в руках залишилася одна рама. Даньо якусь мить стояв, оглушений тим ударом, потім сплигнув із полика, вибіг на кухню, схопив тарілки на столі і хряснув ними об підлогу.
— Я знала, що це добром не скінчиться, — чомусь тихо промовила Марта.
— Бабо, — у Данила тремтіли руки й кривилося плакати обличчя, — бабо, ми тут зайві?
— Цить, дурку, цить, — та обняла його за плечі й пригорнула до себе.
Увечері, коли всі поснули, він встав зі своєї постелі й ліг коло Маріуци, яка не спала і раз у раз важко зітхала.
— Бабо, — попросив тихенько, — розкажи мені: чого мати й батько нас не люблять?
— Видумав таке, — розсердилася Маріуца. — Іди спи.
— Я знаю, — торкнув її лагідно за руку, — я знаю, що ми тут чужі.
— Що знаєш, то тримай при собі, — попросила його Маріуца, — бо ще малий і в тебе немає іншої домівки.
У неділю Григорій і Марта часто їздили до міста. Одного разу Юрко й Данило упросилися з ними, уперше ходили по базару, роззиралися на всі боки. Загаявшись, Данило мало не штовхнув жінку, яка поставила на землю кошик, дивилася кудись угору і хрестилася. Він теж глянув туди й завмер — зовсім близько сяяв на сонці золотий купол церкви.
Хлопчик іще ніколи не бачив діючого храму й спочатку несміливо ступив на подвір’я, потім зайшов усередину. Вражений, стояв під стіною, неподалік від дверей, і немов розчинявся в цьому, досі незнайомому, світі. А на базарі гучномовець раз у раз повторював: «Громадяни, загубився хлопчик одинадцяти років. Його прикмети: чорне кучеряве волосся, блакитні очі…»
У п’ятнадцять років волосся в Данила не змінилося: було таким же чорним і кучерявим. Зате сам він змінився настільки, що родичі, які не бачили його кілька років, не впізнавали в ньому колишнього Даня. Але таких було мало, бо цигани приїжджали до Маріуци тепер часто. І приїжджали не в кибитках, а на «Волгах» та «Жигулях». Розповідали, як багатіли їхні родини й осідали по великих містах. Тепер почав родичатися й Григорій. Їздив гостювати до своїх, надовго викинутих із життя, двоюрідних сестер і братів, дядьків, тіток, яких у нього виявилося багато. Їхній будинок теж часто перетворювався на циганський готель. Маріуца з того раділа, а Марта почала ненавидіти свій дім.
Найбільше уваги перепадало Даню. Сором’язливий Юрко був ніби в тіні меншого брата, що переріс його мало не на голову. Широкоплечий, із проникливим поглядом і непокорою у блакитних очах, Дань викликав подив і захват.
Григорій бачив ту непокору і розумів, що скоро син вирветься з батьківської влади. Тому, коли хлопець закінчив вісім класів, несподівано взяв його із собою у Рахів. Юнак зрадів, але не розумів, чому баба часто витирала сльози, а мати стала такою запопадливою.
Будинок, до якого привезла їх новенька «Волга», був схожий на маєток за високою огорожею. Начиння будинку теж здивувало хлопця розкішшю, якої він іще не бачив.
Григорія і Данила зустріли як дорогих гостей і за давніми циганськими звичаями. У цій суміші сучасності й старовини юнак почувався, мов на новорічному святі. Ловив на собі зацікавлені погляди, але не дивувався, тільки дочка господаря — Софія — викликала ніяковість. Була старшою за нього, з пишним бюстом і грубими рисами обличчя. Посміхалася часто і якось винувато, а в очах Дань помічав розгубленість. Та не переймався, бо знав, що подобається дівчатам, хоча жоден дівочий погляд іще не торкнувся юного серця. За столом чомусь постійно сидів із Софією, і це сусідство обтяжувало, як і нав’язливе товариство молодої циганки, коли їх залишали наодинці.