І в будень вона вбиралася у святкове, надягала багато золотих прикрас, яскраво фарбувалася, від чого обличчя ставало ще грубішим. Коли нікого не було вдома, розважала Данила розмовами, грою на гітарі. А грала вона гарно. Та її намагання заспівати дратували хлопця, який іще змалку тонко відчував пісню. Софія зрозуміла й перестала співати, але напосілася вчити грі на гітарі. І вже скоро чутливі пальці юнака вільно перебирали струни, добираючи мелодію.
Данило соромився співати, якщо хтось був поруч. Якось йому здалося, що вдома немає нікого, і він заспівав. Не циганської, а свою улюблену «Ой, у гаю, гаю, зелен розмаю». Коли закінчив співати, у будинку стояла тиша, потім двері відчинив Симон, батько Софії.
— Будеш артистом! — вигукнув радісно і задоволено поплескав Даня по плечу. За ним зайшла Софія, чомусь зашарілася й опустила очі.
Данило не чув, як одного разу Симон із Григорієм про щось домовлялися, сперечалися й ніяк не могли дійти згоди. Але здивувався, коли батько сказав, що завтра поїде, а він іще залишиться.
— Чого я залишуся? І я поїду. — Хлопцю не кортіло додому, але й тут він почувався наче у клітці.
— А чим тобі погано у Симона? — якось дивно посміхнувся Григорій. — Не в чужих же… Приїдеш через пару тижнів — нічого тобі вдома робити. Обдивися, може, що хороше для себе побачиш. Не вік же у мене на шиї сидіти, — чомусь закінчив сердито й відвів погляд.
Того вечора допізна засиділися за чаєм: Симон, його дружина, уже старіюча циганка, їхні два сини й Софія. Сиділи по-домашньому, босоніж на м’якому килимі, за низьким столиком.
Після чаю курили кальян із гашишем. Коли дійшла черга Данила, він зніяковів, бо не тільки ще не курив кальян, а й звичайної цигарки.
— Бери, бери, — заохотив Симон, — що то за циган, що не курить кальян. Спробуй нашого щастя, — при цих словах він багатозначно глянув на дочку.
Відчуття несподіваної радості з’явилося в Даня за кілька хвилин. Здалося, що перед ним відкрився інший світ почуттів, щасливий до запаморочення, який відірвав його від усього буденного й переніс у рай. У тому раю була і Софія. Дівчина тулилася до нього оголеним тілом, обнімала й цілувала так, що він задихався від поцілунків. Ще не знав жінки, але бажання вибухнуло, коли Софія поклала руку на юнацьку плоть. Невміло обнімав податливе тіло, невміло кохався, натомість відчув сором і розчарування.
Уранці до кімнати зайшов Симон, посміхнувся привітливо:
— Еге-гей: ґраст[1], ґраст, ґраст і загнузданий, — промовив напівжартома. — Доведеться женитися.
Данило, що при появі Симона спалахнув від сорому й натягнув ковдру по саму шию, тепер схопився з ліжка, злякано втупився в нього:
— Чому женитися? Я ще не хочу женитися.
Обличчя Симона з привітного зробилося суворим.
— Як це не хочеш? Подивися на постіль! — Згріб рукою ковдру — на білому простирадлі зрадливо «цвіли» червоні плями. — Хлопчику, ти наш зять, і не роби дурниць — ти наші закони знаєш.
Данило знав. І знав, що увечері зійдуться родичі Симона, яким буде об’явлено, що він їхній зять. У цю мить юнак ненавидів Софію і всю її рідню й почувався так, як почувається кожна істота, загнана в пастку.
— Нічого, що молодий, — Симон розумів, що відбувається з хлопцем. — Зате багато встигнеш. Хочеш — будеш у ресторані співати, а ні — влаштую офіціантом. Матимеш такі гроші, які твоєму батькові й не снилися. Молодим матимеш, а не тоді, коли роки ударять по загривку. За домівкою не жалкуй — ти там зайвий.
На ці слова у Даниловій свідомості щось болісно ворухнулося. Покірно сів на ліжко й опустив голову — хіба він не знав, що зайвий, скільки себе й пам’ятає, це відчуття жило у ньому.
А Симон не жалів майбутнього зятя:
— Не малий уже — час знати, що Марта тобі не мати. — Несподівано замовк, побачивши, як Данило змінився на обличчі, і подумки пожалів, що сказав зайве.
Данило підвів очі, глянув на Симона.
— А хто моя мати? — У горлі перехопило, і голос прозвучав хрипло, немов простуджений. — Де вона?
— Циганка, а ти як думав? — відповів Симон і замовк. «І треба ж було ляпнуть, — дорікав собі подумки. — Тепер іще й перед сватом лупати доведеться». Григорія він вважав своїм сватом уже в той день, коли вони порозумілися. Хотів його сина мати собі за зятя, але самого не поважав. Циганські закони не прощали зради, а Григорій зрадив не тільки Ізабеллу, не тільки своїх синів — він зрікся свого роду, коли той, бідуючи, ходив від села до села. І тепер позаздрив на їхнє заможне життя і вже вдруге зрадив сина. Він і сам брав участь у цій зраді, але ж то робив заради своєї дочки, яка безнадійно засиділася у дівках. І ще думав, що робить добро Данилові, приймаючи у сім’ю такого голодранця. Треба лише підрізати крила цьому голубкові, аби не випурхнув із рук. І він почав розповідати…
Данилові здавалося: все, про що розповідав Симон, давно знав, але не словами, а серцем. Після розповіді сидів у кімнаті, голова схилилася на груди. Несподівано відчув у собі дивну любов. Вона зринала з пам’яті, з кожної клітини його єства і наповнювала душу тугою — то була любов до матері.
Коли від серця відкотилася перша хвиля болю, почав думати, що йому робити зараз. Хотів іще поговорити з Симоном, але нікого вдома не було, тільки старший брат Софії — Стефан — весь час мовчки виринав за спиною. Не ховаючись, стояв і дивився на Данила чорним розбишакуватим поглядом. Дань спробував вийти на подвір’я і відразу злякано зачинив перед собою двері — по двору бігала вівчарка, спущена того дня з ланцюга. Спитав у Стефана, де Софія, але той у відповідь лише глянув на нього насмішкувато і замугикав якусь пісеньку.
Увечері будинок зробився гамірним і багатолюдним. У вікно Дань бачив, як Симон замкнув хвіртку, потім покликав пса і взяв на ланцюг. Подумки відзначив, що собача будка стояла трохи вбік від єдиного місця, де можна було перелізти через паркан.
Коли Симонові родичі розсілися за столиками, Данило скривився і неголосно застогнав.
— Що тобі? — стурбовано запитав Симон.
— Живіт заболів, — пошепки відповів юнак і ще більше скривився.
— Може, дати чогось перепаленого? — занепокоївся майбутній тесть.
— Ні, я в туалет схожу, — прошепотів Дань, червоніючи. Симон на те лише мовчки кивнув.
Хлопець швидко підвівся, за ним так само швидко підвівся Стефан.
— Ти чого перевзуваєшся? — запитав підозріло, коли той зняв домашні капці й почав взувати свої туфлі.
— Не втечу, — буркнув Данило і сердито глянув на молодого цигана. — Ніч на дворі, не по килиму ж піду.
Ступив кілька кроків, як перед ним загарчала вівчарка.
— Собачко, цить, — обізвався до неї лагідно. — Я ж не роблю нічого поганого.
Але собака загарчала ще голосніше.
— Ти в туалет пішов чи дратувати Альму? — гукнув нетерпляче Стефан.
Данило не відповів. Через деякий час Стефан знову обізвався:
— Ти там скоро?
— Ще трохи, — і застогнав так, наче й справді щось йому боліло.
Стефан плюнув зневажливо й пішов у будинок. Щойно за ним зачинилися двері, Дань несміливо ступив до паркану. Альма рвонулася навздогін, та все ж ланцюг зупинив її, і через мить юнак був уже по той бік високої загорожі.
До залізниці біг, не спиняючись, — боявся, що можуть перейняти. Побачив на платформі потяг і кинувся до вагонів. Але без квитка його ніхто не пускав.
— Циган? Ану йди звідси! — проганяли провідниці у потертих залізничних формах.
Біля останнього вагона стояв провідник із шапкою рудого волосся і сонним обличчям.
— Дядечку, — кинувся до нього Данило, — пустіть мене — я вам усю дорогу слугуватиму. Що хочете, робитиму, тільки візьміть заради Бога.
— Циган? — і провідник заступив собою вхід до вагона. — Ти ж мені всіх пасажирів обчистиш.