— Я? Ні! — Данило вчепився рукою в поручень, бо в цей час потяг рушив. — Візьміть, бо впаду під колеса!
— Чортів циган, залазь, — ухопив його провідник за руку, — бо ще й справді упадеш. — У вагоні глянув Даню в обличчя: — Наче й циган, а очі… Ти, може, який грузин?
— Я сам не знаю, хто я, — стомлено відповів Данило, — але не злодій — це точно.
Від провідника дізнався, що їдуть до Львова, потім — до Києва, і зрадів. Розносив пасажирам чай, підмітав у вагоні, аж поки його не побачив начальник потяга.
— А це що за явлєніє? — запитав здивовано. — Ти що тут робиш?
Данило йшов йому назустріч із віником і відром. Начальник ухопив його за рукав і повів до провідника:
— Хто це?
Той глянув на Данила і винувато провів рукою по рудій шевелюрі:
— Та… племінник мій. Везу ось із Рахова додому.
Начальник потяга недовірливо подивився на нього й на Данила:
— Щось він у тебе наче не рудий.
— А-а, — посміхнувся провідник. — Так це моя сестра вийшла заміж за грузина. Чого — хороша людина, і племінник у нього вдався.
Несподівано для юнака чужий чоловік турбувався про нього, наче рідний. Приніс із ресторану їжу, купив на станції пиріжки й морозиво, а коли всі пасажири вляглися спати, довго розповідав про своє життя «на колесах». І потім здивовано слухав його розповідь.
— Воно ж у вас, циган, не як у людей, — розмірковував уголос. — Думаю, то батькова робота. І брата твого випхали рано в технікум, аби вдома не був. Мачуха — це тобі не рідна мати. То ти й справді не знав, що вона не рідна? — скидав на Данила зацікавлений погляд. — І що тепер будеш робити — вдома ж тобі ніхто не поріднішав за цей час?
Данило й сам про це думав. Монотонно стукали колеса, наче заколисували, а він лежав на верхній полиці й не міг заснути. Домівка притягувала й водночас відштовхувала, але тепер він знав, чому відштовхувала. І понад усе йому хотілося зайти в хату й поглянути батькові в очі.
Та, коли дістався до села, додому не пішов. Сидів під копицею сіна, аж поки небо не всіялося зорями. Туга, що охопила його в Рахові, не відпускала й досі. А ще він боявся, бо ніколи в собі не відчував такої ненависті, як тепер. І та ненависть була до людей, яких іще вчора вважав рідними.
Із лугу потягло прохолодою, Данило з жалем глянув на поодинокі вікна, у яких горіло світло, і заходився смикати сіно та лаштуватися на ніч у копиці. Висмикав простору дучку, заліз і сіном закрив за собою вхід. Усередині було тепло і так солодко пахло сухими травами, що в Даня залоскотало в носі.
Незчувся, як заснув. Прокинувся від того, що хтось розмовляв біля самої копиці. Завмер, аж дихати боявся, бо в жіночому голосі впізнав Марту. Перша думка була — Симон повідомив батькові про втечу й ось тепер його шукають. Але наступної миті юнака кинуло в холодний піт — мачуха грайливо дорікала комусь, що стільки днів не зустрічалися:
— Розлюбив — так і скажи. Чи жінка до своєї спідниці прищипнула?
Натомість у відповідь почув щось воркітливе, незрозумілі слова, потім млосні звуки, схожі на солодкий стогін, — Марта з кимсь цілувалася. Данила кидало то в жар, то в холод, але він боявся поворухнутися.
— Скажи, що любиш, — домагалася Марта.
— Люблю, а чого б я серед ночі аж сюди крався. — По голосу Данило пізнав голову сільської ради Петра Дяка, який був іще й хрещеним батьком усіх Мартиних дітей. — Думаєш, так легко відбрехатися? Тобі добре — твій уже п’яний.
— Набрався, як свиня, — промовила зневажливо Марта. — Коли його з тих парторгів попруть, бо вже від горілки не просинається?
— Попруть, то нам не краще буде, — повчально заперечив Дяк. — Тоді не вирвешся з дому так просто.
— Боюсь я його… Нехай він боїться… — Марта неголосно засміялася. — Візьму і кину…
— Не роби дурниць — нам і так добре. — У голосі Петра Петровича чулася засторога.
— Добре? — перепитала Марта з відвертою насмішкою. — Тільки щоразу мені треба відбиватися від тієї старої відьми. А ти — добре… Ну, нічого — я її провчу. То вона трималася за циганських вишкребків, а тепер ні за кого буде триматися. Хай подякує, що я її до своїх дітей допущу.
— А чого — ні за кого? — перепитав зацікавлено Дяк. — А Данило?
— Данило? — Марта засміялася, і від того сміху так стислися кулаки у хлопця, що аж пальцям стало боляче. — Грицько замогоричив його в Рахів циганам.
— Як це? — не зрозумів голова.
— А так, — розповідала, як розповідають про когось стороннього, а не того, хто стільки років казав їй: «Мамо». — Уже й телеграма прийшла, що все гаразд. Обкрутили дурника, а тепер татусь п’є без просвітку.
При цих словах Дань мало не вискочив зі своєї схованки й не накинувся на мачуху з кулаками. Краще б вискочив, а не зціплював зуби. Спочатку не зрозумів, що відбувається під копицею, а коли зрозумів, сльози потекли по обличчю — волів би вмерти, аби нічого не чути. А Марта стогнала від насолоди, гаряче шепотіла коханцю слова безсоромні й хтиві. Потім на якийсь час усе затихло.
— Треба йти, — першою озвалася Марта.
— Треба, — ніби нехотя повторив за нею Дяк.
Данило чув, як вони підводилися, поправляли на собі одяг. До села пішли різними стежками, і спершу — Марта, а пізніше — її коханець.
Дань більше не спав. Із Рахова він їхав додому, бо десь глибоко у свідомості жевріла надія, що все, що з ним трапилося, було непорозумінням, помилкою. Нехай би він глянув батькові в очі й побачив там щось таке, що виправдало б того і розраяло його самого. Але ця ніч розтоптала в ньому надію, хлюпнула брудом у саму душу. І все для Данила стало ненависним. Не було шкода зрадженого батька. «Так йому й треба — то за матір». Але почувався зрадженим сам. Хотів думати про когось у цьому світі, хто б любив його по-справжньому, і не знаходив нікого. На Маріуцу сердився, адже й вона зрадила, хіба не знала, навіщо їдуть у Рахів. А чому нічого не розповіла про матір? Це найдужче боліло. Скільки років брехала, і кому він казав: «Мамо»? Оцій… оцій… що в усьому винна. Через неї мати пішла з табором. Через них обох.
— Я помщуся, — промовив уголос.
У селі заспівали півні. З одного подвір’я на інше котилося голосисте «Кукуріку-у-у!». Затихало ненадовго, потім вихоплювалося в іншому місці, немов за велінням невидимої диригентської палички — тим диригентом було сонце, що на сході вже пробивало пітьму.
Коли зовсім розвиднілося, Дань виліз зі своєї схованки. Щось ледь чутно зашелестіло в траві, і хлопець аж підплигнув від несподіванки — під ногами непоспіхом проліз вуж. «А може, й гадюка, — подумав із жахом. — Може, я з нею й ночував у копиці? Ну, чого ти? — заспокоїв сам себе. — Хіба ця гадина страшніша від тієї, двоногої?» У горлі знову перехопило, і він проковтнув уже не дитячі сльози.
Стояв під копицею і відчував, що не має сили йти додому. А більше йти нікуди. Вранішній вітерець війнув по обличчю, немов хотів остудити розбурхані почуття, але не остудив. Дань зняв туфлі й побрів по росі у протилежний від села бік.
До самого вечора блукав за річкою. Навіть передрімав під розлогим деревом, як колись, коли ще був малим. Втупився у клаптик неба поміж верхівками й думав: чи насправді дивиться хто звідти на землю? Чомусь страшенно хотілося, щоб дивився. Щоб отам, за хмарами, була не прозора безодня, а чиясь влада й сила. Знову й знову думав про матір, і так хотілося, щоб і вона була в тих небесах, щоб хоч уві сні…
Коли звечоріло, нарешті підійшов до батькової хати, знесилений і голодний. Довго стояв на ґанку і прислухався до голосів: дитячих, Мартиного, батькового, тільки Маріуци не було чути. Звично натиснув на ручку у дверях — сім’я саме збиралася вечеряти. Батько аж за столом підвівся від несподіванки.
— Не чекали, тату? — запитав з викликом і, мов уперше в цій хаті, зацікавлено обвів поглядом — побачив новий високий холодильник. Прочинив двері до зали — там на всю підлогу лежав новий килим. — Багато, видно, замогоричили. Скільки, тату?
— Звідки ти взявся? — Григорій змінився на обличчі, розгублено глянув на Марту, потім — на матір.
Маріуца заплакала вголос: