— Але ж ми самі не до кінця знаємо, що там є, у цих записах! Може, вони зашифровані або… ет, ти взагалі хоч здогадуєшся, що ти тоді передав Ґідеону? — не вгавала Люсі. — Лорд Аластер міг втелющити тобі будь-що: старі рахунки, любовні цидулки, порожні аркуші…
Полові й самому давно вже спадало це на думку, але це сталося і не відстанеться.
— Треба все-таки часом довіряти людям довкола, — пробурмотів він, прагнучи лише одного — щоб цей вислів стосувався і його самого. Думка про те, що лорд міг передати Ґідеону всілякий непотріб, гризла його ще більше, ніж підозра, що цей хлопак цілком міг би віднести їх просто графові Сен-Жермену. Це означало б змарнувати їхній єдиний козир. Але Ґідеон сказав тоді, що кохає Ґвендолін, і його голос був якимось… переконливим, чи як.
— Він обіцяв мені, — хотів було сказати Пол, та з його вуст вирвався лише невиразний шепіт. До того ж це була неправда. Втім, відповідь Ґідеона він не встиг почути.
— Яке безглуздя — співпрацювати з Флорентійським Альянсом, — долинули до нього слова Люсі.
Повіки його обважніли. Хоч би що там підсипав йому доктор Гаррісон, діяв цей засіб на диво швидко.
— Атож, знаю, знаю, — правила далі Люсі, — це була моя дурна ідея. Ми мали взяти справу у свої руки.
— Але ж ви не вбивці, дівчинко, — зауважила леді Тілні.
— З погляду моралі байдуже, чи ти сам когось убив, чи загадав зробити це комусь, — важко зітхнула Люсі.
Попри те що леді Тілні досить енергійно заперечувала їй («Дівчинко моя! Що ти таке кажеш! Ви не загадували нікого вбивати, а просто передали певну інформацію!»), Люсі раптом геть похнюпила носа:
— Ми справді зробили все не так, Поле, ми зіпсували все, що тільки можна було зіпсувати. За три місяці розтринькали час і гроші, які дала нам леді Марґрет, та втягнули в цю справу занадто багатьох невинних людей.
— Це були гроші лорда Тілні, — виправила її леді Тілні. — Ти б вельми здивувалася, дізнавшись, на що він зазвичай циндрить капітали. Перегони, танцівниці — і це найлегше. Я взяла в нього якісь копійки — він і не помітив. А коли щось і помітив, то, як справжній джентльмен, тактовно змовчав.
— На його місці мені було б прикро, якби мене не втягнули в цю історію, — посміхаючись, запевнив доктор Гаррісон. — Щойно я відчув, що моє життя стає якимсь нудним — і от тобі й маєш! Не щодня стрінеш мандрівників у часі, що з’явились із майбутнього й обізнані з усім значно краще за тебе. І тільки поміж нами: стиль керівництва панів де Віллерза і Пінкертон-Сміта так і підбивають зчинити таємний заколот.
— Атож, — погодилась леді Тілні. — Цей самозакоханий Джонатан пригрозив своїй дружині, що замкне її вдома, якщо вона і далі підтримуватиме суфражисток. — Жінка продекламувала, удаючи похмурий чоловічий голос: — А що далі? Дамо право голосу собакам?
— Так і є, саме тому ви погрожували дати йому ляпаса, — зауважив доктор Гаррісон. — Між іншим, на цьому чаюванні мені не довелося нудьгувати.
— Але ж усе було інакше. Я лише зауважила, що не ладна передбачити, що наступної миті зробить моя права рука, якщо він не вгаватиме зі своїми некваліфікованими висловлюваннями.
— Коли він не покине плести нісенітниці, саме так ви висловились, якщо точно, — виправив її доктор Гаррісон. — Я чудово запам’ятав цю фразу, бо ж вельми вона мене вразила.
Леді Тілні засміялась і простягнула йому руку.
— Я проведу вас до дверей, докторе Гаррісон.
Пол спробував розплющити очі й сісти, щоб подякувати лікареві. Але ні те, ні інше йому не вдалося. «Т-тф… кую», — пробурмотів він з останніх сил.
— Що в дідька ви йому підмішали? — крикнула Люсі навздогін доктору Гаррісону.
— Якихось кілька краплин морфію. Цілком безневинно!
Люсі обурено закричала, проте Пол уже не чув.
РОЗДІЛ 1
Із Хронік Вартових,
ЗО березня 1916 р.
Пароль дня: «Potius sero quam numquam»[2].
Лівій
З наших таємних джерел випливає, що невдовзі на Лондон чекають напади військово-повітряних сил Німеччини, отож ми вирішили запровадити протокол безпеки першого рівня. Хронограф на безрік буде перенесено в документарій, а леді Тілні, мій брат і я елапсуватимемо звідти, щоб витрачати на це щонайбільше три години на день. З цієї кімнати буде легко вирушати в XIX століття, уночі сюди рідко хто заходить, у хроніках тих часів жодного разу не згадується відвідування з майбутнього, тому можна висунути припущення, що ніхто жодного разу не помітив нашої присутності.