Певна річ, леді Тілні відмовилася змінювати усталені звички і, за її словами, «не відшукала хоч якої логіки в наших аргументах», проте врешті-решт мусила пристати на рішення нашого Магістра.
Воєнний стан іноді вимагає рішучих дій. Сьогоднішня пообідня елапсація в 1851 рік відбулася в напрочуд дружній атмосфері, можливо, тому, що моя дбайлива дружина пригостила нас своїм неперевершеним пирогом і ми не порушували гострих тем, зокрема право голосу для жінок, пам’ятаючи ті палкі суперечки, якими кінчалися попередні розмови.
Леді Тілні було шкода, що нам не можна відвідати всесвітню виставку в Гайд-парку, але тут ми з нею були заодно, тому розмова спливала тихомирно. Щоправда, згодом леді Тілні запропонувала нам порізатися до завтра в покер, у такий спосіб виказавши знову свою ексцентричну вдачу.
Погода сьогодні: легенька мряка, весняна прохолода, 16 °C.
Звіт: Тімоті де Віллерз, Внутрішнє Коло
Вістря меча було спрямоване просто мені в серце, а очі вбивці зяяли, наче дві чорні діри, які ось-ось поглинуть усе довкола. Я знала: мені не втекти. Я незграбно позадкувала.
Чоловік пішов за мною.
— Я зітру з лиця землі все, що мерзить Господу! Земля просякне твоєю кров’ю!
Ці пафосні заяви викликали в мене заперечення (Земля просякне моєю кров’ю? АГОВ! Де тут земля — це ж вкрита плиткою підлога!). Але мені було так страшно, що я не випустила й пари з вуст. До того ж з його вигляду було зрозуміло, що мого почуття гумору чолов’яга вочевидь не оцінить у цій ситуації. А чи міг він узагалі оцінити якийсь гумор?!
Я зробила ще крок назад і наштовхнулася спиною на стіну. Мій супротивник голосно зареготав. Ну гаразд, може, він і має почуття гумору, просто воно трохи відрізняється від мого.
— Помри ж, демоне! — скрикнув він і без жодних вагань увігнав меча просто мені в груди.
Я схопилася в холодному поту, прокинувшись від власного крику. Серце боліло нестерпно, ніби його справді проштрикнули вістрям меча. Що за кошмарний сон! Але чи варто дивуватися?
Події вчорашнього дня (а також позавчорашнього) не заохочували зручненько скрутитися калачиком під ковдрою і спати собі праведним сном. У голові крутилися несподівані думки, шалено розростаючись, немов м’ясоїдні квіти. Ґідеон просто мене розіграв. Насправді він мене не кохає.
«Вочевидь, він навіть пальцем не встигне поворухнути, як жіночі серця самі впадуть до його ніг», —
у моїй голові безупинно повторював м’який і глибокий голос графа Сен-Жермена. А також: «Немає нічого, що було б легше передбачити, ніж реакцію закоханої жінки».
Цікаво, як зазвичай реагує закохана жінка, дізнавшись, що їй брехали і маніпулювали нею?
Авжеж: телефонує своїй найліпшій подрузі й годинами виливає їй душу. А потім, сидячи в темряві, марно намагаючись заснути, вона ставить собі одне й те саме питання: чому вона взагалі вклепалася в цього придурка? При цьому вона реве коровою — справді, передбачити неважко.
Світні цифри будильника біля мого ліжка показували 3:10, отже, я таки задрімала і проспала години дві з гаком. Хтось — мама? — зайшов до мене і вкрив ковдрою. Пригадую ще, як, підтягнувши коліна до підборіддя, я вмостилася на ліжку, дослухаючись, як калатає власне серце.
На диво, розбите серце билося й далі.
«Воно ніби червоні гострі уламки, які розпорюють мене зсередини, змушуючи спливати кров’ю!» — так я більш-менш описала Леслі свій стан. (Атож, цілком можливо, що ці слова дещо пишномовні, як і фрази того типа з мого сну, але часом правда такою і є… як у дешевих романах.)
Леслі відповіла співчутливо:
— Розумію тебе, як ніхто. Коли Макс мене кинув, спочатку я гадала, що ось-ось помру від горя. Що в мене просто відмовлять усі органи одразу. Адже недарма кажуть: «Кохання проходить крізь нирки, вдаряє по шлунку, розбиває серце, стискає груди і… е-е-е… впивається в серце…» Але, по-перше це минає, по-друге, ти не безпорадна, хоч так вважаєш, а по-третє, серце твоє аж ніяк не скляне.
— Кам’яне, а не скляне, — схлипнула я. — Моє серце — це самоцвіт, а Ґідеон розтрощив його на тисячу скалок, просто як у видінні тітки Медді.