— Ясна голова! Твоя правда.
На превелику силу я постаралася витіснити зі своїх думок прекрасні очі Ґідеона і надати своєму голосу трохи більше впевненості. Я мусила заради Леслі. Зрештою, саме вона підтримувала мене в ці важкі дні, не вимагаючи жодних пояснень і не вигадуючи якихось відмовок. Перш ніж їй це набридне, треба конче сказати, як я тішуся, що вона в мене є. (Ну і що з того, якщо я ще трішки поплачу, цього разу від розчулення.)
— А я тішуся дужче! — запевнила мене Леслі. — Яким би нудним було моє життя без тебе.
Коли вона поклала слухавку, на годиннику була майже дванадцята. На кілька хвилин я справді почулася краще, але зараз, десять хвилин по третій, мені вкотре хотілося зателефонувати їй і ще раз поскиглити.
Насправді я зовсім не була плаксою, але зараз страждала від кохання, вперше в житті. По-справжньому страждала.
Решта проблем відступили на другий план. Навіть виживання здавалося мені справою другорядною.
І якщо вже зовсім відверто, то думати про смерть було навіть трішки приємно.
Зрештою, я буду не першою, кого занапастила любов. Та й компанія у мене нівроку: Русалонька, Джульєтта, Покахонтас, дама з камеліями, мадам Батерфляй, — а тепер до них приєднаюсь і я, Ґвендолін Шеферд. Було б непогано, однак, відмовитися від фатального удару кинджалом у серце. Я почувалася такою роздавленою, що цілком могла б померти від сухот, а це значно вишуканіше. Бліда й вродлива, як Білосніжка, я спочиватиму на ліжку, волосся гарно розметається по подушці. Ґідеон упаде переді мною навколішки і гірко застогне, що ж він накоїв, ех, якби він тільки прислухався до моїх останніх слів…
Але спочатку мені конче треба в туалет.
М’ятний чай із великою кількістю цукру та лимоном був у нашій родині такими собі ліками проти страждань, а я видудлила цілий чайник цього напою. Тож тільки-но я ступила на поріг, як мама вмить помітила, що зі мною щось коїться. І то не дивно, бо через рясні сльози мої очі почервоніли, як у кролика-альбіноса. Навряд чи вона повірила б історії, буцімто дорогою додому зі штабу Вартових, просто в лімузині, мене змусили різати цибулю — її Ксемеріус придумав для мене замість відмовки.
— Вони образили тебе, ці кляті Вартові? Що трапилося? — запитала вона і на цих словах утнула штуку, в одну мить прибравши вигляду жалісливого і водночас лютого. — Я вб’ю Фалька, якщо тільки…
— Ніхто мені нічого не заподіяв, мамо, — похапцем запевнила її я. — Усе гаразд.
— Вона ж не сліпа! Ти чому не розповіла про цибулю? Ніколи ти мене не слухаєш! — Ксемеріус уп’явся кігтиками в мостину. Він являв собою маленьку фігурку, що колись прикрашала ринву. У Ксемеріуса були великі вуха, кажанячі крила, довгий лускатий драконячий хвостик, а на котячій голівці стирчало двійко ріжок. Як на те, вигляд він мав значно миліший, аніж його думки, але ніхто, крім мене, Ксемеріуса не бачив і не чув його безсоромних зауважень, отож і присупонити його теж не було кому. Демонів і привидів я могла бачити змалечку, а ще розмовляла з ними, але завжди вважала це лише дивною особливістю, з якою мусила миритися. Проте згодом з’явилася ще одна — набагато химерніша.
Два тижні тому я дізналася, що належу до — таємного (!) — Кола дванадцяти мандрівників у часі, і тепер щодня мушу кілька годин збувати десь у минулому. Насправді це прокляття, себто, даруйте, цей дар мандрівника в часі мала успадкувати моя кузина Шарлотта, цю роль вона б зіграла краще за мене, але з’ясувалося, що пошилася в дурні я. Правду кажучи, мусила б здогадатися про це заздалегідь — я народилася без сорочки. На Різдво, наприклад, коли всі в класі шкрябають на клаптику паперу своє ім’я, перевертають і витягають аркушик з ім’ям того, кому треба приготувати подарунок, мені завжди діставалося ім’я вчительки (а скажіть-но, будь ласка, що його подаруєш тій вчительці?). Роздобувши квитки на концерт, я, як на лихо, неодмінно занедужувала (це я робила часто-густо на канікулах), а якщо мені хоч лусни треба було мати гарний вигляд, то на лобі вискакував зрадницький прищ завбільшки з якесь третє око. Спочатку ви здивуєтесь, що я порівнюю мандри в часі з якимось там прищем, хтось навіть позаздрить або вирішить, буцімто скакати в часі вельми весело, але насправді це не так. Стрибки в минуле — штука страх яка важка, нервова і навіть небезпечна. І не варто забувати ще одне: якби я не успадкувала цей безглуздий дар, то ніколи б не здибала Гідеона, а отже, моє серце, із марципанів воно чи ні, було б досі цілісіньким. Цей негідник теж був одним із дванадцятьох мандрівників у часі. Один із небагатьох, хто живе в наші дні. Решту можна зустріти в минулому.