— Справді? — про ці ходи я досі не здогадувалась ні сном ні духом. — А як туди потрапити?
— Переважно двері всередину стін просто позаклеювані шпалерами, але відкриті ходи досі є в шафі твоєї двоюрідної бабусі, а також за цим громіздким буфетом у їдальні. А ще в бібліотеці, класика жанру — двері заховані за одним стелажем. Із бібліотеки, до речі, починаються два потаємних ходи, один веде до дверей містера Бернарда, а другий — на третій поверх.
— Он чому містер Бернард з’являється як біда на голову, — пробурмотіла я.
— Це ще не все. У великому комині, що приліпився до стіни будинку номер 83, є сходи, якими можна видертися на дах. Із кухні в цей димар уже нема дороги, бо камін замурували, але в стінній шафі, тій, що у кінці коридору, є чималий отвір, і у нього влізе, наприклад, Санта-Клаус. Або ваш моторошний ключник.
— Або сажотрус.
— Далі — підвал! — Ксемеріус удав, ніби не почув мене. — Цікаво, чи знають ваші сусіди, що таємний хід веде прямісінько до їхнього будинку? Щоправда, тому, хто боїться павуків, краще туди не лізти.
— Краще спочатку пошукаймо десь-інде, — похапцем сказала я, геть забувши, що треба шепотітися.
— Якби ж знаття, що саме шукаємо, умить знайшли б, — Ксемеріус почухав задньою лапкою підборіддя. — Загалом, це може бути будь-що: опудало крокодила в комірчині, пляшка віскі за книгами в бібліотеці, стосик листів у таємній шухляді секретера твоєї двоюрідної бабусі, скринька в одному з ходів у стіні…
— Скринька всередині стіни? — перебила його я. — А що там ще? Якийсь придомок?
Ксемеріус кивнув.
— Ой, ти, певно, розбудила брата.
Я обернулась. У дверях своєї кімнати стояв мій дванадцятирічний брат Нік, застромивши обидві руки в руду скуйовджену стріху.
— З ким це ти там балакаєш, Ґвен?
— Ніку, ніч надворі, — прошепотіла я, — вертайся в ліжко. Нік нерішуче дивився на мене, і я бачила, як він поступово прокидається.
— Що ти там говорила про скриньку всередині стіни?
— Я… хотіла її пошукати, але, напевно, почекаю, поки розвидниться.
— Дурня! — вигукнув Ксемеріус. — У темряві я бачу пречудово, як… скажімо, як сова. Крім того, як ми будемо нишпорити в будинку, коли всі попрокидаються. Навіщо тобі родичі, що плутаються під ногами.
— У мене є ліхтарик, — сказав Нік. — А що у тій скриньці?
— Точно не знаю, — я на мить замислилася. — Можливо, щось залишив дідусь.
— Ого! — зацікавлено промовив Нік. — І де ж вона є, бодай приблизно?
Я запитально подивилася на Ксемеріуса.
— Я бачив її збоку в таємному ході, який починається за товстим вершником із баками, — сказав Ксемеріус. — Але хто ж ховатиме таємні папери… ну, або скарб, у якійсь простій скриньці? Крокодил, як на мене, — куди краща криївка. Хто знає, чим він напханий? Нумо його розпорювати.
Ми з крокодилом одного разу зустрічалися, тож я лише скривилася.
— Спочатку ми заглянемо в цю скриньку. Хід у стіні — це вже цікаво.
— Нудьга-а-а! — прококотів Ксемеріус. — Може, предок твій просто ховав там тютюнець від своєї благовірної… або… — на думку йому спало щось кумедне, бо привид раптом пожвавішав і заусміхався, — …або розтяте тіло нечемної служниці!
— Скринька стоїть усередині таємного ходу, який починається від портрета прапрапрапрадідуся Г’ю, — пояснила я Ніку. — Але…
— Я тільки прихоплю ліхтарик! — брат уже розвернувся і зник у кімнаті.
Я зітхнула.
— Ну, що знову не так? — Ксемеріус закотив очі. — Нехай хлопець піде з нами.
Привид розправив крила.
— Я стрілою облечу будинок, чи інші сплять та бачать десятий сон. Нам ні до чого, щоб твоя допитлива тітка застукала нас на гарячому, саме коли ми діставатимемо дідусеві діаманти.
— Які ще там діаманти?
— Вище носа! — крикнув Ксемеріус, відлітаючи. — Що тебе більше вабить? Діаманти чи напівзогниле тіло нечемної служниці? Головне — налаштуватися правильно. Зустрінемося біля вгодованого дядька на шкапі.
— Невже ти розмовляєш із привидом? — Нік постав за моєю спиною, погасив світло в коридорі, а натомість увімкнув свій ліхтарик.
Я кивнула. Нік ніколи не сумнівався в тому, що я можу бачити духів і привидів. Навіть навпаки — ще коли йому було чотири рочки (мені тоді було вісім), він відчайдушно захищав мене від тих, хто не вірив моїм розповідям, як, наприклад, тітка Гленда. Ми щоразу сварилися, коли приходили в супермаркет «Harrods» і на порозі я віталася з милим придверником, містером Ґріззлі, в гарному однострої. Містер Гріззлі уже п’ятдесят років як помер, тому ніхто не міг як слід уторопати, чому я зупинялася перед входом і розбалакувала про монаршу родину (містер Ґріззлі вперто обожнював королеву) або про дощовий червень (погода була другою улюбленою темою містера Ґріззлі).