— Ти про що, батьку? — не одразу збагнув козак.
— Та ж про те, що ти бачив уночі маєтку. Таку вже кару наслав Господь на Казимежа за те, що зневажав людяність, здобуваючи своє липове шляхетство: тільки-но пан за стіл — усі діди-прадіди злидні просинаються в його тілі й вимагають їсти…
Затупотіли копита, і чийсь голос за вікном покликав:
— Пугу, пугу!
— Все, пора мені! — підхопився Єврась. Засунув за пояс пістоля, причепив шаблю. Настя так і подалась до нього, руку несміливо простягнула. Чернець мимохідь пригорнув її, неначе старший брат.
— Батька гляди!
Стих цокіт копит, і Настя з голосним риданням кинулася Степанові на груди.
З-під мішковини сірі молодці дістали дивний інструмент: збоку на ньому була рукоять, а спереду стирчало чимале свердло. Завертівши пухкими лапищами рукояті, з пронизливим скреготом вгризалися безлиці свердлами у скелю… За хвилину в гранітному моноліті з’явились круглі глибокі, неначе видовбані велетенським дятлом дупла. І заклали повільно-впевнені роботяги всередину отворів матерчаті ковбаси з хвостами з мотузок, і хвости ті підпалили…
Селяни й наглядачі, з боязким інтересом висівши на насипі, чекали, що то воно буде… Безлиці спритно повидряпувались на берег, поприсідали.
Грім струсонув землю, в густій хмарі, що швидко розбухала, беркицялись уламки граніту… Шарахнувся переляканий народ. Сивий майстер стояв біля своєї халабуди, склавши руки на грудях, вибуховою хвилею зірвано з нього капелюха, але він навіть не ворухнувся, не змигнув білими очима.
Від першого вибуху не впав гранітний кряж — але захвилювалось, взялося великими жмурами озеро, вітрилами здибилось латаття…
Заклубочилось з води чи то пара, чи то туман, вигадливо звиваючись, пасмами попливло поміж соснами, торкнулось людей. І — диво! — в білому мареві проступили обриси країни загадкової, безмежної. Немовби вже не десятки, не сотні, а ціле море людей обідраних, виснажених, чорних кайлами довбає мерзлу рівнину, штовхає одноколісні грабарки. Віхола січе їх холодним снігом, наглядачі тепло зодягнені підганяють рабів стусанами й ударами прикладів. Ось на краю снігового поля, де неподалік клякне похмурий ліс, хтось кинувся бігти, — але рвуть його, кидають на землю гостровухі собаки. В другого втікача наглядач випускає чергу куль немов із козацької органки…
Вечоріє. Гнійний захід сонця над снігами. Німі раби збирають задубілі трупи — дзвінко-тверді колоди, кидають їх у якусь дивну гарбу з високими полудрабками, запряжену не волами чи кіньми, — сама їде: гарчить, світить двома вогняними оками і їде.
Сутінки падають на рівнину, на багатотисячні колони, що понуро бредуть на ложе великого, прямого, мов промінь, каналу…
Війнуло від Дніпра, розігнало імлу, розвиднілося в головах, заспокоїлось озеро, звичайні брижі зморщили його поверхню.
І побачили всі: ні зором, ні слухом не сприймаючи пророцтва, знову біля скелі вовтузяться сірі телепні, скреготять нестерпно свердлами, а майстер нагорі помагає руками в рукавицях і бубонить співучо невідомою мовою.
Та ось мідним горном заіржав кінь, і вилетіла з лісу козацька ватага на чолі з довговусим. Шаблі над шапками…
Зустрівшись з ворогом заклятим, але звичним, від якого не відгонить нечистим, заворушилися біло-зелені, канчуки поміняли на шаблі, пострибали на коней, і з гиком помчали навперейми. Перший зловісний брязкіт розлігся над вирубкою, перші багряні бризки окропили пісок. Гепнувся, розкинувши руки й ноги, обезглавлений панський горбань…
Частина нападників, обійшовши місиво сутички, кинулась прямо до майстра. Але той як стояв, так і згинув… Двоє вершників згарячу шугонули в канал, інші, залишивши коней, пострибали самі, щоб пошвидше добратися до безлицих.
Ні на мить не припиняючи роботи, не озираючись, ті заклали нові «ковбаси», лаштувалися підпалювати… Шабля полоснула одного по тім’ї, сірий враз перетворився на ґулю тіста, осів. Сповзла мішковина, — і, перехрестившись, відсахнувся козак. Справді, не було лиця в бісівського робітника, ні волосся, ні очей, ні вух — блідий обмилок людини, навіть кров не виступила із рани… Ціпеніючи зі страху, намагаючись не дивитися, перекололи козаки нелюдів. І ті, неначе справжнє мило, розповзалися по воді, попливли бридкою піною, тільки сіре ганчір’я колихалось…
З нічого, з повітря порожнього, пролунав голос чаклуна несамовитим криком — тарабарське заклинання. І осадив коня молодий смаглявки вершник, і грізно підняв шаблю.