Прямо з нічого перед ними з’явилася літаюча тарілка.
— Лізь першим — ти гість, — сказав інопланетянин Пригоді.
Фантаст пошкодував, що нема на цю мить репортерів і він не може дати інтерв’ю.
Тарілка нечутно знялася з місця і тихо полетіла над Землею.
Побачив її тільки Вася Алкоголік, який ішов здавати пляшки.
— О, знов прибульці прилітали по чиюсь душу, — сказав Вася і сердито сплюнув. — Попався, мабуть, якийсь наївнячок…
А острів посеред моря відразу ж пішов під воду після старту тарілки. Інопланетяни створили його з нічого тільки для цього контакту.
… На далекій планеті, яка так активно не подобається Васі Алкоголіку (там немає «точок» для його спраглої душі), ходите і вивчає життя Костя Пригода. Йому запропонували написати реалістичний твір у формі фантастичного роману.
Вже скоро він закінчить вивчати тамтешнє життя і повернетеся додому. Тоді й устругне такий роман, який навіть не мріється Христофорові Гуньці.
… А в квартирі Пригоди ходить його біокопія.
Щось у ній дуже не подобається фантастовій дружині.
Скаржиться сусідкам:
— Мій став такий, наче йому щось пороблено — як причмелений…
— Мабуть, пасію завів, — висловлюють вони гіпотезу.
Фантастиха сміється гірко:
— Мій? Пасію?.. Ой, сказала б я вам, але не скажу! Ні, мабуть, щось пороблено!..
Ніхто не знає про Костя Пригоду.
І ніхто не взнає — там, на іншій планеті, він дав розписку, що мовчатиме про те під страхом смерті.
Може тільки написати про свою одіссею у фантастичному творі.
Але то ж фантастика…
Віктор Волощук
МЕРТВОНАРОДЖЕНИЙ
Фантастичне оповідання
Микола Петрович Грак мешкав у приміській зоні в невеличкому будиночку. До міста навідувався рідко, бо чого туди їздити, коли полиці магазинів зовсім голі, а на базарі ціни такі, що пенсіонерові з його пенсією однаково нічого не купити. Та коли все ж, бувало, вибирався, то наймав таксі — рейсового автобуса не діждешся, та й тиснява у ньому така, що навіть здоровому чоловікові важко увіпхатися. А Микола Петрович — інвалід. П’ять років тому сталася аварія, після якої йому відрізали ногу майже до коліна. Микола Петрович навчився ходити на протезі, та все ж каліцтво йому вельми дошкуляло.
Того дня Микола Петрович приїхав до лікарні: мусів щороку обстежуватись у лікарів, щоб ще на рік підтвердили йому інвалідність. Спитати б кого, щоразу дивувався Микола Петрович, навіщо все це, чи не думають вони часом, що в нього нова нога виросла? Та на медкомісію — з’являвся за першим викликом. Порядок є порядок.
Отож півдня провештався по кабінетах, поки зібрав ус підписи. Додому повертався на таксі. Таксист — худорлявий літній чоловік з вицвілими бровами й вусами. Поряд з ним вже сидів один пасажир, молодий чоловік квітучого вигляду, Микола Петрович вмостився на задньому сидінні. Дорогою потягнуло на балачку. Микола Петрович розповів про свою інвалідність, про щорічні візити до лікарні, картав медиків, які не дають йому спокою. Водій співчутливо кивав і теж жалівся, що й таксистам стало дуже важко останнім часом. Другий пасажир довго мовчав, а потім раптом обернувся і запитав Миколу Петровича:
— А ви хотіли б взагалі позбутися інвалідності?
Великі голубі очі молодика пильно дивились на Миколу Петровича. Не жартує, видно.
— Як це позбутися? — не зрозумів Микола Петрович. — У мене півноги немає. Хто мені її зробить цілою.
— Зроблять, — таємничо усміхнувся попутник. — Сьогодні це цілком можливо… От скільки б ви дали мені років? — він хвацько підбив набакир капелюха.
Микола Петрович і таксист придивились до нього пильніше: з-під капелюха вибивається буйна чуприна, шикарний костюмчик гарно облягає молодечу статуру, лице гладеньке й біле, певно не так давно почав голитися.
— Та, мабуть, років з двадцять п’ять, — визначив водій, накинувши зо три роки на строгий костюм, краватку, білу сорочку й солідну з крокодилячої шкіри теку, що лежала на колінах незнайомця.
— Та десь так і є, — погодився і Микола Петрович.
— Помиляєтесь друзі, мені вже далеко за п’ятдесят. Я доктор хімічних наук.
— Заливай, заливай, — пхикнув недовірливо водій. — Знайшов дурників!
А Микола Петрович не знав, що й думати. Він зачудовано дивився на хлопця. Може, сердега трохи на голову заслаб?
— Бачу, не вірите. Прошу пересвідчитись, — сказав незнайомець і дістав із внутрішньої кишені свого піджака паспорт. Таксист, а потім і Микола Петрович перевірили документ. І справді, виходило, що добродієві Корбі Василю Дмитровичу виповнилося п’ятдесят вісім років.