— Ну, тепер тримайся, Даруню: Коля — хлопець темпераментний. — Очі Миколи Петровича хижо зблиснули. — Тримайся. Ох, тримайся — повторював він, розпалюючись.
Кинувся шукати в розкиданому шматті дорогоцінну пробірку. Нарешті знайшов.
Високо задерши голову, Микола Петрович висипав кудись аж у горлянку весь порошок. Жадібно запив. Відтак знову став перед дзеркалом і вп’явся в нього очима. Процес омолодження поновився через кілька хвилин.
Микола Петрович на власних очах з молодого чоловіка перетворився на юнака. Та, мабуть, він забагато ковтнув того порошку бо вже став підлітком. Микола Петрович з жалем подумав, що тепер, напевно, з Даринкою у нього нічого не вийде. А як же бути? Мабуть, його заберуть до сирітського притулку. Проте за хвилину він зрозумів, що й для притулку надто малий. І раптом йому стало страшно. Маленькими пухкими рученятами Микола Петрович обхопив лису голівку і гірко заридав…
Першою спохопилась Олексівна: щось не видно Миколу Петровича. Хата зачинена, собака жалісно скавулить. Може, не дай господь, лихо трапилось: самотній старий чоловік, інвалід…
Викликала міліцію. Ті, довго не думаючи, висадили двері. Господаря ніде не знайшли, а знайшли мертве немовля. Олексівна пригадала, що чула — кілька днів тому тут плакала дитина, та подумала: здалося, бо звідкіля у Миколи Петровича дитина — у нього ж ні родичів, ні близьких.
А таки виявилось, що справді, учувся той крик жінці. Викликав її слідчий і повідомив, що експертиза встановила: дитя народилося мертвим — його легені ще й не хлипнули повітря. Справу припинили.
На Миколу Петровича оголосили всесоюзний розшук.
А місцеві детективи ще й досі висувають версії про ту подію — одна страшніша за іншу…
Микола Білкун
НАЙПЕРШИЙ ПРОКАТНИЙ ПУНКТ
Фантастичне оповідання
Круті океанські хвилі робили виднокруг схожим на пилку, там вже рожевіло, от-от червоняста куля мала виринути із глибин океану і поплисти по блакиті неба.
Молода симпатична тубілочка, що сиділа на кормі піроги, підганяла свого чоловіка, з котрого вже й так сьомий піт сходив:
— Наляж, наляж на весла, любий! А то знову запізнимось, як минулого разу.
— Не… запізнимось… ще сонце… не зійшло! — І він веслував і веслував все затятіше, а пірога посувалася вперед зовсім не з тією швидкістю, з якою хотілося його молодій дружині.
— Швидше, швидше! Ти хочеш, — щоб я, наче якась злидня, користувалася колючкою, чи вістряком з мушлі, чи риб’ячою кісткою, що взагалі — фе! Всі мої подруги побували на цьому острові і всі… Як ти гадаєш, три здоровенні рибини і порося достатня платня за дві дірки?
Порося, ніби зрозумівши, що йдеться про нього, кувікнуло в торбі, сплетеній з пальмового листя.
— Гадаю… достатньо… буде…
Він поплював на руки і ще завзятіше наліг на весла. Пірога пішла швидше, але й такий темп не влаштовував молоду тубілочку:
— Швидше, ну швидше, милий мій! Невже ти не розумієш, що в наш час користуватися якоюсь колючкою чи риб’ячою кісткою, зовсім не престижно. Мабуть, ти хочеш, щоб мене засміяли подруги?
— Та що… ти хочеш… щоб… з мене… зовсім дух… вийшов? А мені… ще назад…. веслувати… Встигнемо… он уже… видно… верхівки пальм… на острові…
В цей час виткнулось з океану сонце, наче його виштовхнуло щось і круто пішло вгору, від чого зелені верхівки пальм на острові, до якого вони пливли, одразу ж стали золотавими.
І все ж таки, як не налягав на весла молодий дужий тубілець, вони опізнилися. Біля берега зібралося вже чимало пірог і чулися голоси, вигуки, як ото й буває завше в чергах:
— Куди преться цей варгатий?! Його пірога тут не стояла!
— Ба, стояла! Я ще вдосвіта приплив!
— Моя пірога стояла о-он за тією женщиною, а той молодик втиснувся своїм коритом межи нами!
— І не кажіть, і не говоріть! Така тепер мода пішла — ніякої поваги до старших!
— Замовкніть, тітко! Я за цією женщиною!
— Ха! Женщина пізніше пристала!
— Бачиш, — мало не плакала молода симпатична тубілочка, — я ж тобі казала, аби ти веслував швидше, а тепер ми опинимося в кінці черги.
Чоловік мовчав, швартуючи пірогу. А черга нуртувала:
— Братики-сестрички, пустіть мене без черги! Мені всього шість дірок в акулячій шкурі пробити і все!