Федір Федорович розігнався і висадив плечем зоряні двері й увійшов до квартири.
То була його і водночас не його квартира. Пантофлі у передпокої начебто його, вогнегасник — теж, а решта відгонила чужиною. У кімнаті на гаку висіла гранована під кришталь люстра… Стіл стояв полірований… Замість книжкових стелажів якісь поліровані і скляні чи то шафи, чи то буфети, де химерно віддзеркалювався Федір Федорович. Підлога якась слизька.
Зайшов на кухню — там, не впізнати. Уся в білому кахлі, немов чоловічий туалет у психдиспансері. І плиту хтось затяг…
Зазирнув до суміщеного санвузла — знайомий рудий тарган прошмигнув по блакитному унітазу.
Наче на ковзанах під’їхав до вікна. На вулиці теж щось не теє… І вічний смітник кудись зник…
Все, ну, геть, все змінилося!
«Книжки»! — згадав Федір Федорович.
Він надибав їх у югославському буфеті — то була полиця новеньких макулатурних книжок, які Матуся разом з Людмилою Петрівною відібрала для спасіння його душі. Тут були «Анжеліка», «Прокляті королі» й інші пиріжки з варенням.
Федір Федорович невпевнено ковзнув по паркету.
Ага, окрім пантофлів, бачу щось знайоме!.. Як не є, це його квартира!
Він схопив «Аеліту», яка байдикувала на канапі.
«Дорогому батечкові, — прочитав він, — від люблячої доньки. Пішла заміж за Сина Неба. Не ображайся. Чекаємо на тебе у Сан-Франциско. Кеша надішле виклик. Твоя Аеліта».
Федір Федорович постояв, подумав й пробурмотів:
— Ні, я залишусь з тобою… Не треба мені берега турецького…
Здається, він таки збожеволів. Всю ніч тупотів по паркету, наспівуючи оту старовинну пісеньку: «А я останусь с тобой, родная навек сторона…» Інколи затихав, зупинявся, відкривав навмання «Аеліту» і вголос зачитував кілька фраз.
«Ось чому текли сльози по зморщених щоках Лося. Пташка співала про ту, що залишилася поза зорями, й про сивого зморщеного старого мрійника, який облетів небеса».
Через те читання, співання й тупотіння мимоволі прокинулося районне начальство. Світла воно не вмикало, та й входити до квартири побоювалося. Отак всю ніч й слухало: «Не нужен мне берег турецкий, и Африка мне не нужна…»
Вранці під дощем, без піджака й парасольки Федір Федорович пішов до «Продмагу», де попросив продати чорну мотузку для білизни. Варка Степанівна злякалася і відповіла, що в магазині і в підсобці також, аніякої мотузки нема. «От вам хрест, Федоре Федоровичу. Випийте горілочки, бо наскрізь промокли».
Але Федір Федорович і за ліпших часів не пив, хіба що пляшку на чотирьох у кущах бузку. Тоді попрямував до обшарпаного порожнього універмагу, але Варка Степанівна встигла там попередити:
— Чорної мотузки не продавати! І ніякої взагалі!
До його приходу всі мотузки поховали, і універмаг геть спорожнів. Але Федір Федорович й тут повівся пристойно і навіть не вимагав книжок для скарг.
Зрештою, він не збирався перелицьовуватися з донкіхота на бонапарта, аби помститися за книжки, віддані на поталу, й трощити районне керівництво, він пройшовся порожнім універмагом і натрапив на краватки. Вибирав найдовші і чомусь кольору хакі. Придбав три штуки й з тим повернувся назад.
Вдома Федір Федорович зв’язав краватки морським вузлом. Третя не знадобилась, виліз зачовганими черевиками на полірований стіл й почав знімати люстру. Стеля була низькою, наче для того й спроектована. Акуратно відчепив проводку, зняв люстру і провірив надійність гака. Той тримав мертво — Вовчик-електрик, мабуть, уперше в житті не схалтурив.
Вибір правильний. Й справді, що залишалося робити Федору Федоровичу? Перевтілитися на Бонапарта, в’їхати на жеребці до Сан-Франциско чи піти працювати начальником штабу цивільної оборони цукрового заводу?
Все правильно.
І Федір Федорович почав вив’язувати зашморг.
«Здається, все в готовності за номером один.»
Одним ривком вимахав на стіл, рішуче, теж морським вузлом прив’язав зашморг до гака.
Стоп-кадр! Годилося б написати передсмертне послання Дон Кіхота скіфським запорожцям й висловити все, що про них думалося.
Для такої акції потрібні олівці і папір, зауважив сам собі.
Та поки він шукав олівця, на підвіконні спантеличено задзеленчав зіпсований «вічний двигун»… Як він там опинився? Цілком ймовірно, Федір Федорович поставив його туди? Може, й так. Між іншим, приватизовані речі любили Федора Федоровича — вогнегасник, чорно-білий телевізор, саморозкладне крісло і навіть геть зіпсований «вічний двигун», який залементував, аби врятувати Федора Федоровича від наглої смерті. І олівець теж неспроста заховався під подушкою Аеліти…