Поки я орудував Ріком, довкола мене зібралася хмара енергії темного спектра, щоб припинити насильство. Врятувало мене те, що тут невідоме саме поняття насильства. Я встиг, і хмара вмить розсіялась. Знову запанували мир і спокій. Але мій спектр потемнів і втратив первісну цілісність. Я вчинив гріх, злочин, убивство, хоч і виконав свою місію — очистив велику ідею від скверни. Я чекав тисячу літ не для того, щоб повернути Ріка його ситим покровителям, а для того, щоб назавжди ізолювати його, вбити. Він продався, а це страшніше за найтяжчий гріх. Та й не один Аронсон. По дорозі назад я вишукував спектри примітивних душ платних координаторів і посилав негативний імпульс їм у подарунок. В уяві поставала далека картина, як корчаться тіла лихо-координаторів, як лунають страхітливі крики болю й жаху, руки розривають груди без повітря, охоплюють голови, наповнені вже не мозком, а кривавими драглями пошматованих нейронів. Серед них я бачу Вазова — координатора четвертого ступеня. Відтепер він тільки й зможе, що дурнувато реготати.
Тепер додому. У сирій, замурованій келії спочиває моє власне тіло — тіло каліки-монаха. Відтепер мені важкою працею й суворим постом тисячу років спокутувати зло, скоєне сьогодні. Мене чекає важка фізична праця і глузування молодших товаришів, для котрих я — напівбожевільний приблуда, пожирач недоїдків. І так доти, поки не настане пора для Очищення. Я, звичайно, міг би померти, але не маю права.
Людмила Козинець
ЧОРНА ЧАША
Фантастичне оповідання
— Докіє, Докіє! Дитя моє гірке, донечко! Що ж ти, так і будеш сидіти? Та встань же, поглянь на божий світ! Та не можна ж так…
— Докіє, Докіє! Очі виплачеш, серце викричиш, а лихові не зарадиш. Ти подумай, донечко, Галочка твоя зараз серед янголів усміхається, а на тебе подивиться — сльозами заллється. Дай же ти спокій її душечці, дай же ти спокій лихові своєму!
Докія сиділа на засланій пухнатим ліжником скрині прямо, не торкаючись стіни спиною, немов скам’яніла. Сиділа так ось вже три доби — не їла, не пила, повік не змикала. Зчорніло молоде лице Докії відтоді, як видали їй у лікарні жовту квитанцію: «За похорон сплатити в касу 5 крб». Докія стискала в руці м’ятого папірця — все, що залишилося від донечки. Днину тільки й пожила дівчинка, а потім згоріла в жару, певно, навіть не встигла зрозуміти, що народилася, що була на землі.
Тяжко каралася Докія. Все здавалося їй, що якби була поруч, вирвала б донечку у смерті, перелила б їй своє дихання. Та тільки й саму Докію чудом врятували: роди сталися важкі. Без матері немовля поховали. І без батька…
Далеко був Василь, так далеко, що боялася Докія й думкою до нього полетіти. Підстерегла його зла біда, що за кожним шофером ходить нечутно. Миттєво все трапилося, мокра дорога, важка вантажівка та випадковий перехожий… І ось одна тепер Докія горювала. І як Василеві про все написати?
Бабка Теодозія не полишала Докію. Чайкою вилася над молодицею, голосила, плакала, за світлу душечку новопреставленої Галечки молилася, Докію молоком намагалася напоїти, старалася гарячі думки прогнати. Билася, билася, та дарма. Які слова розрадять горе матері, котра втратила дитину? Хіба що молитва. Тільки не знала молитви Докія, не вірила в Бога. Ікона в хаті висіла — дідове благословення, а віри в душі не було.
На третій день наче отямилась Докія. Встала, огледілася. Потім, скрипнувши віком, розчинила скриню. Стрепенулася бабка Теодозія.
— Докіє! Що ти, горличко?
Не відповіла. Нахилилася над скринею — різьбленою, масивною, оздобленою перламутром по вишневому лаку. Докія виймала зі скрині злежале вбрання, підносила близько до очей, пильно роздивлялася, немов не впізнаючи. Довго тримала в руках весільний убір з білих воскових квітів, срібних ниток, малинових китиць фарбованої ковили. Потім кинула. Стягла через голову плаття. Постояла, бездумно топчучи скинутий одяг, підійшла до дзеркала, дбайливо розчесала волосся, заплела коси, двічі обкрутила вінком навколо голови. Була вона немов уві сні. Дивлячись на неї, бабка Теодозія лише дрібно хрестилася, не сміючи сполохати мертвотний спокій обличчя Докії.
Молодиця ж туго перетягнула груди, налиті молоком, одягла сорочку, вишиту по рукавах червоним і чорним шовком. Запнула поверх картату плахту з червоними китицями, підв’язала білу запаску з мереживами. Тісно перетягла стан вогненною китайкою. Накинула на плечі легкий кептар з білої овечої шкури. На спині кептарика були вигаптувані гілки горобини. Важкі грона ягід, любовно дібрані мамою з великих червоних намистин коралю. Дрібними різаними коралами обвила Докія шию, одягла й тьмяні старовинні дукати. Потім натягла в’язані смугасті панчохи, взула м’які шкіряні постоли, тиснені візерунком. Довго дивилася в дзеркало, тримаючи в руках золотий кораблик, але так і не перемоглася убрати ним голову — лихо не терпіло сяяння золотої парчі. Докія пов’язала чорну хустку. Баба Теодозія плакала, дивлячись, як вбирається на невідоме свято молодиця. Сльози текли по її щоках, переливаючись у глибоких зморшках.