Докія скрикнула і стрімголов по крутому спуску кинулася в провалину як у вир.
Отямилася, коли забракло сил бігти по нескінченному коридору, що вів все глибше й глибше — може, й до самого серця гір.
Вона зупинилася, перевела віддих, тамуючи гострий біль у серці. Було темно, але очі Докії — чи то звикнувши до темряви, чи то від нервового збудження загострився зір — розпізнавали скельні стіни, що сходилися близько, міцні брили, що нависали над головою. Невідомо, хто й коли вирубав у скелі цей прохід. А може бути, й не руки людини створили цей довгий прямий коридор.
Докія прислухалася. Стояла неймовірна тиша, тільки далеко попереду дзвеніло щось. Неголосний кришталевий дзвін, як перші весняні краплі… Докія склала долоні човником, піднесла до рота і сторожко крикнула: «О-гов!» Тільки луна покотилася вздовж кам’яного коридора і вмерла вдалині. Страх підійшов навшпиньки, моторошно взяв за горло.
І пішла Докія по хіднику, все вниз і вниз. Йшла повільно, часто обертаючись назад. А що там побачиш? Кам’яний морок. Почало потроху світлішати — немов стіни мерехтіли золотим і червоним. Посвіжішало повітря. Це було дивно, адже підземелля вело углиб.
І ось нарешті ступила Докія у величезну світлу печеру. Високе склепіння яскрилося ніжною памороззю, падали зверху важкі краплі, лунко розбиваючись в опалового світіння вапняних вазах-сталагмітах. Чудові кам’яні квіти сяяли зернистим блиском, кварцові й аметистові друзи в стінах печери горіли чарівним вогнем граней. У завороженій тиші зупинилася Докія, відчувши всім своїм єством: це — тут.
Вона нишпорила поглядом, шукаючи те, заради чого прийшла сюди. Зазирала в усі закутки печери. І нарешті побачила.
На невисокому постаменті з дикого каменя стояла Чорна Чаша.
Затамувавши дихання, наблизилася до неї Докія. Чаша була велика — не підняти. Незграбно виліплена з темної глини посудина трохи перехняблена. Через вінця тонкою густою цівкою стікала смолиста рідина. Довго дивилася Докія на цівку, судорожно ковтаючи біль ненависті, що підступила до горла. Тоненький, безперервний потік лиха й біди.
Повільно підійшла до Чаші, зазирнула в неї. Страху вже не було. Докія нахилилася нижче. У непроглядній глибині важкої, як киплячий бітум, рідині жив рух, ліняво підіймалися з дна Чаші бульбашки, лопалися на поверхні, немов кипіла віковічна людська кривда.
І здалося Докії, що видіннями, примарами наповнюється Чаша. Побачила вона зловісні стовпи вибухів, а то наче здійнявся з глибини літак, розвернувся, зірвався і впав, спалахнувши нестерпним вогнем. І виникли в чорній імлі будинки, і почали руйнуватися — безгучно й жахно. І якийсь чоловік кричав, захиливши голову, розриваючи на грудях сорочку… І блискучий ніж увійшов йому під серце. Здавалося, у самісінькі зіниці Докії бризнула гаряча кров. Вона не відсахнулася, тільки провела по обличчю долонею, немов утираючи його. А чорне дзеркало варива, що булькотіло, світилося зсередини сонячною красою довгого волосся дівчини, яку Докія бачила зі спини. Дівчина повільно оберталася. Губи Докії самі по собі склалися у посмішку — чекала, що обличчя дівчини буде прекрасним. І ось вона обернулася. Але замість обличчя на Докію зиркнув бридкий щурячий писок.
А потім піднялася з глибини Чаші рука, вкрита фіолетовими плямами, почала хапати повітря: Докію шукала. Пальці скарлючилися, шматками відвалилася плоть, мертвим перламутром відпали нігті, на порох розсипалися кістки… Не відсахнулася Докія. Незмигно дивилася вона у Чорну Чашу.
І раптом побачила, як по блискучій поверхні попливли білі туманні квіти… Білі краплі падали звідкілясь згори й розтікалися на чорному. Докія збагнула: це промокла сорочка, це її молоко падає у Чорну Чашу. Докія притисла руками груди: не дай Боже, щоб краплі її гіркого материнського молока витіснили з Чаші краплі чийогось горя…
І похопилася — чого ж вона стоїть? Треба щось робити, для того й прийшла. Як зупинити лихо, як знищити чорний потік? Як би вичерпати Чашу, та до дна б… А куди ж діти пекельну смолу? На землю вилити? Напевно, не можна — все одно лихо по миру піде. Може, випити її, прокляту? Так не подужати стільки. А як і вип’єш — знову наповниться.
І зрозуміла Докія, що безсила. Ось, дійшла вона, Чаша перед нею, а що зробиш? Напоум, Господи… Заломила руки Докія, впала на каміння.
Тяжко лився чорний ручай…
І сухими вже очима дивилася Докія на Чашу. А чи не досить їй, проклятій, стояти тут, збирати лихо та переливати його у ясний світ? А чи не доволі терпіння людського, з якого — не з глею ж! — зроблено цю посудину? А чи не доволі жити й чекати неминучої біди, коли переллється Чаша?