— Досить! Припиніть! — почулися обурені вигуки.
Екран погас.
— Ось хто такі лудове, — заговорив Звоєвій. — Може, тепер знайдуться відважні увімкнути анігілятор?
Ніхто не поворухнувся, тільки санітари метушилися біля тих, кому стало зле. Минула довга хвилина, і в протилежному кінці президії попросили слова.
— Пане Звоєвій, — встав Родерон Рахівник Зграї. — Може, ви самі змогли б це зробити?
— Я? — знітився Звоєвій. — Ні-ні, що ви… Я… Я — теоретик…
— То ж бо й воно, пане Звоєвій. Теоретично ми можемо знищити прибульців. Однак, зробивши це, ми перестанемо бути людьми. Ми зробили б перший крок по шляху вбивства — а куди веде цей шлях, ми щойно переконались. Тож я згоден з паном Оллогерном: краще вмерти, аніж стати вбивцею. Проте вмирати не обов’язково. Є ще один варіант — евакуація.
— Але, пане Родерон! Де ми візьмемо стільки кораблів? Та й часу залишилося…
— Його не так уже й мало, пане Агенар. Та й кораблі нам не знадобляться. Ми встигнемо вивести людей крізь Чортову Діру.
Делегати ожили, зал наповнився нервовим гамором.
Чортова Діра — це підпросторовий тунель, якого відкрили зовсім недавно в непрохідних лісах Південного континенту. З того боку Діри починався таємничий світ — світ сріблястих трав і незнайомих зірок. На дослідження невідомої землі вже вирушило кілька експедицій. Жодна з них поки що не повернулась.
— Але ж ми навіть не знаємо, що нас чекає по той бік!
— Зате добре знаємо, що чекає нас по цей, — похмуро завважив Родерон.
— А якщо лудове знайдуть тунель?
— Ми завалимо його за собою.
— Тоді ми не зможемо повернутись назад!
— Зворотного шляху для нас нема в будь-якому випадку. Тільки так ми зможемо залишитись людьми. І, можливо, вижити.
Завирували голоси — схвильовані, стурбовані, розгнівані. Нарешті над морем емоцій, жестів і вигуків злинула тендітна рука молодої жінки. Гамір поволі вщух.
— Пане Голова! — схвильовано вигукнула дівчина. — Невже загроза така серйозна? Скільки лудове летять до нас?
— Двоє. Їх там усього двоє.
— Невже двоє прибульців можуть загрожувати всій цивілізації? Залишати рідні домівки, затишні міста, могили предків… Втікати в безвість… Хіба не простіше було б спробувати встановити з ними контакт?
— Люба панно, — зітхнув Голова. — Я тисячу разів згоден з вами. Ті двоє, що зараз летять до нас, не такі вже й страшні. Можливо, навіть вони — чудові хлопці, і ми з радістю пішли б на контакт з ними, якби… Якби вони не були лудове. Ці хлопці належать не собі — передусім вони розвідники цивілізації, яка їх послала. І якщо сьогодні їх двоє, то завтра буде тисяча, а позавтра — мільйон. Нам доведеться мати справу з їхнім суспільством. А суспільство лудове — це космічний монстр, чудовисько, яке руйнує, вбиває, винищує все живе і неживе у Всесвіті. Планета, якої торкнулося мацальце цієї потвори, приречена. А ті двоє, що летять до нас, і є тим самим мацальцем, простягнутим до нашої планети.
Через півгодини делегати розлетілись по регіонах, а ще через півгодини була оголошена всесвітня евакуація.
Корабель спустився на поле недалеко від східних передмість. А невдовзі на околиці міста вже зупинився планетохід пришельців. Відкрився люк, і з нього вибралися двоє в скафандрах. Зовні вони нічим не відрізнялися від людей: високі, стрункі, з міцно поставленими ногами. Пильно озираючись навсібіч, лудове повільно пішли вздовж вулиці.
— В містах людей є щось спільне, — сказав пілот. — Іноді мені здається, що міста — живі істоти. Якщо неживі, то принаймні — розумні. Так скрізь: на Таггарі, Крішнамурті, Северинасі, на Землі…
— Мабуть, ти маєш рацію, — погодився напарник. — Мертві міста скрізь однакові. Але звідки ти взяв, що це місто людей?
— Бачиш, є певна різниця між собачою будою і людським житлом. І потім це місто не мертве. Поглянь на оту споруду, схожу на гіпнодром? Вздовж її стіни горять ліхтарі.
— Але який сенс освітлювати вулицю серед білого дня?
— У цьому світі, як і в інших, багато що не має сенсу.
— Стривай… Що це? — посеред вулиці валявся яскравий згорток тканини.
Пілот обережно підняв знахідку. Це був дбайливо сповитий маленький іграшковий чоловічок.
— Лялька, — посміхнувся пілот.