Виявилось, поклали Єврася в Настиній кімнаті, дівчина мешкала тепер на батьковій половині, а сам Степан здебільшого ночував у дворі… Якось уранці, розплющивши очі, побачив козак старого — сидів той скраєчку ліжка. Не спитав Степан, як поранений почувається, лиш провів долонею над обличчям і грудьми Єврася, немов ловив його тепло. Скінчивши, мовив з лукавою посмішкою:
— Видать, не простої крові ти, хлопче. Звідкіля родом?
Попереджуючи нові запитання, Єврась відповів:
— На Січі прозвали Ченцем, там і рід мій. — Але Степан мов і не почув одповіді.
— А батько твій хто?
— Не батьком козак славний, а ділом! — звівся на ліктях Єврась. — Сам по собі я, Степане, — таким мене і прийми!
Кряжистий відун сидів непроникним, насмішкувато мружився. Кругла голова його, вкрита зверху і знизу рідкою сивою щетиною, ледь схилилась до лівого плеча. Раптом підхопився Степан, наче хто його штрикнув знизу, кинув коротко: «На Івана танцюватимеш», — і квапливо вийшов.
Невдовзі козак, як смеркало, кульгав по садку, спираючись на букову палицю і Настину руку. Рани гоїлися з неймовірною швидкістю…
Десь під Трійцю така задушлива, липко-спекотна ніч навалилася на землю — навіть здорові, мокрі від поту, воювали уві сні з чудовиськами, а що вже Єврась: від нерухомості, від нудьги і зовсім дурів. Хата здавалася домовиною, стеля давила на ребра — не продихнути…
Охоплений якоюсь дивною маячнею, він спустив ноги на долівку. Голова йшла обертом. Крадучись, вийшов у сіни, спрагло вихилив кварту води. Безмісячної пори можна було не боятись цікавих очей — сам незчувся, як опинився у дворі.
Кудлатий Бровко брязнув цепом, погрозливо загарчав — та упізнав гостя, холодним писком тицьнув йому в руку. За перелазом ледь біліла вулиця, вигинами поміж чорних садів під яскравими зорями збігала до річки.
Насолоджуючись своєю спритністю і легкістю, Єврась безшумно поспішав під кручу назустріч свіжості води. Гарячий, тонкий, наче борошно, порох ніжив босі ноги… І Дніпро був придавлений важким, майже зрідженим повітрям, ледве колихалася густа, в неясних полисках маса. Чернець попробував ногою нагріте мілководдя…
М’який, потужний шурхіт промайнув над ним, порив вітру підняв волосся. Більший за найбільших орлів птах ковзнув, гасячи зірки, геть від берега. Затим учувся недалекий сплеск і відчайдушний жіночий крик.
Швидше за власну думку, котра ще не встигла поєднати політ нічного птаха з моторошним воланням, козак кинувся у воду. Борсання чулося все ближче, сильне, невтомне.
Загрібши щосили, зомлів Єврась, далися взнаки рани, захлинувся, випірнув, очумався. Щось темне билося перед ним на хвилях несамовито борсаючись. Серце Єврася зайшлося, коли в плече йому вп’ялися довгі гострі нігті… Та то була лише жінка, вся обтягнута простою одіжжю, що тягнула купальницю на дно.
Інтуїтивно відчув козак: вона чекає порятунку і разом з тим люто ненавидить і себе за те, що безсила, і його — рятівника, тому що він застав її в мить безпорадності… Охоплена смертельним жахом, жінка кинулась була до хлопця, але наступної миті з гнівним вигуком відштовхнула його.
«Жартуєш, голубонько!» — прохрипів Єврась і спритно намотав на руку її косу.
Коли ноги нарешті торкнулися дна, Єврась випустив утопленицю.
Вона мовчала і не квапилась виходити на берег. Струнка тінь здавалася погордливою і далекою, наче небо.
— Спасибі тобі, добра людино! — нарешті пролунав високий рівний голос. — Тепер іди, я хочу побути одна, викрутити одежу. Адже ти не зобидиш врятовану?..
— Бачив я, великий птах упав на воду! — обережно почав Єврась. — Потім твій крик почув… Чи не він бува заніс тебе? Кажуть, є в басурманських землях такі птахи, що і воза з волами можуть забрати…
— Ні, порятівнику мій! — відповіла жінка, і козак учув у її голосі затаєну ненависть. — Люблю я кататись вночі одна в човні, веслую непогано. Але перекинувся мій човник і пішов на дно. На моє щастя, ти опинився поблизу. Здається мені, ти не тутешній?
Жінка провела ніжним пальцем по рубаному шраму на плечі Єврася, наче бачила в темряві.