Не раз ввижалися Єврасеві, то зблиск крізь кущі зеленого круглого ока, то легкі кроки і чиєсь хіхікання. Раптом спіткнувся він босою ногою об мокрий корінь, спалах болю осліпив його й заступив усе. Приверзлось: прудко-холодні пальці вже впиваються в потилицю. Стримався, не скрикнув і не впав. Прихилився лише спиною до дуба й, розтираючи забиту ступню, зрозумів Єврась, що стало краще видно! Темрява відступила! За стовбурами дерев неподалік тремтіли червоні відсвіти.
Там розклали багаття. І воднораз той вогонь, такий затишний і рідний, став козакові страшнішим за всіх отих чортів та упирів. Єврась пригнувся і поповз руслом, спираючись на руки й коліна…
Підступний друг ручай привів до самої застави служебників. Козак добре чув форкання коней, людську розмову й п’яний регіт. Ось дзенькнула сулія об край чарки… Він уже бачив шапки тих, що сиділи довкола вогню, і біло-зелені жупани. Диво, яке лежало посеред землі пана Щенсного, охороняли пильно…
Спритний і гнучкий, мов лісовий кіт, оминув би Єврась заставу, та несподівано прямо перед ним вигулькнула гостровуха собача морда. Зачувши чужака, пес загрозливо лайнув. Але хитрощам бойовим Січ навчала непогано. Вибираючись в путь, натерся Єврась чорним земляним маслом. І тепер, не витримавши бридкого їй запаху, псина лише потопталася, погарчала, але навздогін не кинулася.
Зате, для своєї досади, побачив Чернець попереду вирубку, зарослу високим бур’яном. Відблиски багаття вільно лягали на пустище, а за сотню кроків, під тополею, горіло друге багаття і там також виднілись люди.
— … Не знаю, братику, що там заховано, в тому озері, або, може, вода наговорена! Не знаю… Та тільки є повір’я, що ще князі давньокиївські посилали по цю воду — та від того, мовляв, і всіх ворогів перемагали. Був час, за татарами стало те озеро, варту тримали біля нього, воду в бурдюках возили своїм ханам. Але тим начебто не допомагало, а навпаки… Потім литовці, чи що, тином обносили. А тепер ось наш Казимеж стереже пильніше, аніж свою казну…
Так одного вечора розказувала Єврасеві схвильована Настя, коли козак, кволий від ран, сидів з дівчиною під старою яблунею в Степановому саду.
— Я тобі глек тої води принесу, сама дізнаєшся які від неї чари! — обіцяв тоді Чернець. І сидів у Степана, хоч і майже одужав, бо кортіло дістатися до того озера. А ще не йшла з голови та зірниця над Дніпром, удвоєна поглядом сумних очей. Коли б ще хоч раз побачитись!
Тепер, залишивши русло, повз Єврась через вирубку, як вчили його старі запорожці — звиваючись мов гадюка, щоб ні спина, ні зад не випирали…
Пика уткнулася в кущ кропиви поряд з його шиєю. Гра тіней від великого вогню збила руку біло-зеленого, але він знову замахнувся, розкрив рота:
— Гей, хлопці, сю…
Але закричати не зміг. Єврась перекинув його, шарпнувши за чобота — і, навалюючись усім тілом, хотів оглушити кулаком. Проте дужим і звичним до рукопашного бою виявився служебник: затиснув він голову Єврасеві й спробував її звихнути. Вже млосні сполохи попливли перед очима козака, страшний біль перехопив віддих. Видно, саме тіло, не кероване розумом, знайшло як вчинити. Коліном Єврась ударив служника в пах, і коли хватка на мить ослабла, вислизнув і вихопив кинджал…
Криве лезо увійшло в ямку під борлак, захрипів служебник, забулькав… Не вперше доводилось козакові в чесному поєдинку вбивати ворога, та кожного разу після того свинцевий присмак довго залишався на язиці. Здавалось щораз, не кров то, а дорогоцінна рідина стікає в землю. Прикро було йому забирати чуже життя.
На заставі стривожилися, хтось кинувся до коней. Повзти не було сенсу. Пригинаючись, Єврась одним духом перемайнув вирубку і зник. Навздогін йому свиснула куля.
Кільцем розташував пан Щенсний застави довкола озера, а побіля берега варти не виставив. Та й навіщо? Озеро само себе оберігало краще, аніж фортечні мури. Чіпке дрібнолісся, завали гнилизни, кущі суціль звиті ожиною й хмелем; а далі, немов військо з піками, густий рогіз, очерет до неба, рідкі віконця, вкриті ряскою, приховували трясовину… Тільки аж посередині улоговини, куди не сягала навіть тінь від шатра соснових лап, лежало рівне правильне коло, в якому відбивався тонкий серпик місяця.