За вирубкою Єврась знову натрапив на ручай, і той, допровадивши хлопця до місця, щез в очеретах… Чував козак, що є на світі краї, де ані зими, ані снігу не буває, і росте там страшенний ліс. Людина в таких хащах кроків сто зробить і може вже не повернутися: в плющах усіляких заплутається, шпичаки подеруть його, комарі закусають, болото засосе… Пригадав Єврась ті розповіді. Наосліп рубав і шматував перед собою кинджалом, побоюючись, аби не розступилось під ногами мульке дно.
Та ось, зробивши відчайдушний ривок, продерся крізь останній заслін і шубовснув у чисте літепло.
І… нічого не сталося з ним. Легко тримався на поверхні, тільки заважали мокрі шаровари.
Хотів уже Чернець наповнити мідну флягу — старий Степан розгадає, яка тут таємниця в цій воді. Та тільки зиркнув в глибину, помітив під собою тепле, оточене ореолом світло. Немов велика лампада горіла на дні або дотлівала зірка, скотившись з неба. Зачарований таємничим світлом, козак пірнув — і сніп проміння, схожого на сонячне, вдарив йому в лице, засліпивши!
… Ба ні. Справді сходило сонце над дзвінким сухим осіннім степом. Тліла чорна стерня, плівка інею лежала на чорних грудкам.
У сухому прохолодному повітрі гулко летить кожен звук. Колами ширяють під сухим небом терпеливі шуліки. Ждуть… Наростає гуркіт копит, рвуть слух несамовиті, умисне застрашливі крики та завивання. Скаче полчище вершників на коротконогих конячках. Татари? І схоже, і не схоже. Чимало вершників оголені до пояса, але всі в шапках з вовчого хутра чи залізних ковпаках, на лицях сатанинські маски, зроблені з заліза або висушеної шкіри.
Що попереду знавіснілої кінноти? Перетинав поле крутобокий насип, перед валом викопаний рів, а перед ровом смуга загострених паль. Добра оборона! Падають стрімголов коні, а один уже б’ється з несамовитим іржанням, нахромившись животом на палі.
Ось авангард докотився до рову: хто перемахнув, хто повалився… Крик і тупіт ставали нестерпними. Єврась бачив, наче стояв поряд, — як впав із сідла молодець, вдарився об землю, спробував був встати, але копита задніх пройшли по ньому, ламаючи з хрускотом ребра…
Спішені кочівники вже дерлися на вал, один схопився за горло і покотився у рів, другий неначе захотів лобом просвердлити дірку в косогорі.
Лежачи за нашвидкуруч зробленим бруствером, лучники впритул збивали нападників. Купка степняків все-таки видерлась нагору, назустріч їм кинулись бородаті воїни в кольчугах, дружно змахнули мечами…
Сильно стисло груди, відчув козак, що борсається у важких обіймах води. Забракло повітря, Єврась рвонув на поверхню. І привиділося йому в ту коротку мить, доки пробкою не вилетів під зорі, що картину степу і запеклої битви навкіс перекриває інша жива картина, прозора, мов слюда, але така ж чітка до дрібниць…
Сірим курним шляхом тягнувся велелюдний натовп. Люди різного віку перемішалися, наче різнобарвні вівці, босі селяни в полотняних штанах і сорочках; причепурені молодиці з немовлятами, понівечені з голими черепами козаки, якась панна в блакитному плащі, на волоссі золоте очолля; коваль, який не встиг зняти дубленого фартуха… Обабіч — вершники в шкурах з нашитими бляхами, світле волосся до плечей, на шоломах роги турячі — перегукуються сміючись, пригощають бранців ударами довгих канчуків… А он і зовсім кепсько: дебелий чолов’яга з солом’яною бородою довкола бурякових щік напхав повного воза хутра, дорогоцінного начиння, сам всівся зверху й регоче, поганяючи не волів, не коней — жінок в драних сорочках…
Хвилину відпочивав Єврась, розкинувши на воді руки й ноги. От тобі й озеро! Тепер є про що розповісти Степанові й Насті, про що розпитати мудрого старого. Боже правий! Задивився на підводні дива й мало не забув набрати води.
Хотів був Єврась зачерпнути з поверхні, та щось стримало його. Добре віддихнув, затим відкупорив флягу і, заткнувши пальцем шийку, пірнув у глибину, де вабливо сяяв сонячний згусток…
Проте, вже не сонячний — брунатно-малиновий, похмурий! Цього разу козак пірнув значно глибше, і видива були інші, навівали жах. По обидва боки широкої долини горіли пагорби, розбурханий вогонь гуляв по траві, валом підступав до дубового гаю, і дерева з тріскотом спалахували. Сонце, зіскулене й жалюгідне, гойдалося в димовій задусі.
Долиною на товстоногому коні під розкішною попоною неквапно їхав рудобородий кремезний чоловік. Брови його були насуплені, лице змащене жирною чорнотою. Весь він сяяв кривавим золотим обладунком. Довкола вершника, одвертаючись, аби ненароком не зустрітись з поглядом його тигрових очей, вигарцьовували лицарі, геть заковані в залізо, а через плече у кожного леопардова шкура. Вершників притьмом обганяли піші воїни зі щитами мало не вищими від свого зросту. Передні завзято збивали вогонь, аби володар зі свитою безпечно проїхав по попелищі…