Розчинились віконниці, і в кімнату стрибнув Єврась. Виряченими незмигними очима, наїжаченими вусами, він нагадував зараз роздратованого лісового кота.
— Не рухайся, милостива пані, і жодного слова: якщо хочеш жити!
Він бачив поки на білому каштановий водоспад, по якому човником снував золотий гребінь. Та ось Зоф’я повільно обернулась, і козака відкинуло наче ударом кулака, спиною налетів на підвіконня… Осяяна вогнями свічок — уже не привидом в коротких сполохах зірниць, а у всій своїй розкішній плоті, — стояла перед ним жінка, яку видивився у снах. Бездоганний овал ніжного лиця, дуги оксамитових брів… Та, яку він вирятував з Дніпра.
— О, та це ти? — ніскілечки не злякалася Зоф’я. — Рятівник мій прийшов взяти мене заложницею, щоб визволити свою кохану та її батька? Що ж, давай! Приклади мені ножа до горла: можливо, з переляку звелю своїм людям звільнити їх?..
— Не знав я, Бог свідок, кого зустріну тут! — тихо озвався Єврась й опустив кинджал. — Брехати не буду, задля того й прийшов, що ти сказала… Та й в іншому не збрешу: рука на тебе не підніметься! І вдень, і вночі думаю тільки про тебе…
Сталось нечуване — козак, який досі ні перед ким не принижував себе, став на коліно.
— Христа ради, звільни безвинні душі!
— Гаразд. А сам — підеш на муки замість них? За Настю твою? — хижо мружачись, запитала Зоф’я. Жовна заграли на лиці Єврася, трохи засмаглявому для слов’янина. Похмуро мовив, кидаючи в піхви кинджал:
— Піду, якщо потрібно буде. Та тільки не хочу вірити, що нема серця в тебе, панно. Звели відпустити страдників, котрі в житті нікого не скривдили!
Гнучким порухом пані Зоф’я накинула на себе узорчату шаль, присіла на краєчок ліжка, вказавши гостеві на низенького ослончика навпроти.
— Сядь, друже мій нежданий, поговоримо…
Не зводячи очей з вродливого лиця господині, Чернець сів на лаву. Пані взяла його за руку, і козак здригнувся від вогненної хвилі, що прокотилась крізь кістки й жили.
— Хочеш казати й слухати правду, нічого не приховуючи? Гаразд, я згодна… Що ти мені лихого заподіяв, щоб я віддала тебе на страшну смерть? Нічого, нічого… — повторювала вона, пестячи пальці занімілого Єврася. — Я теж про тебе згадувала-часто, часто. Тебе хочуть скарати інші, не я!
— Відпусти їх!.. — ледве видихнув Чернець.
— Та хіба я їх тримаю, дурнику? У мене й права такого нема, — пан мій Казимеж над селянами володар і суддя верховний… Хочеш, покажу тобі таємний хід? Сам порятуєш своїх друзів!
Раптом нахилившись до самих губ козака, шепнула Зоф’я:
— Вона тобі подобається, так? Ти закохався?
— В кого?
— Та в Настьку, в кого ж іще?
— Кажу, ти одна переді мною — замучився геть!..
Зоф’я полегшено зітхнула й випросталась.
— А тебе не збагну я, панно! — милуючись нею, мовив Єврась. — Чому допомагаєш мені, супроти своїх ідеш? Невже й ти мене, сіромаху…
Не зважився козак до кінця виказати.
— Хтозна? — гарячкове зблиснувши очима, усміхнулась вона. — Може, заголубити тебе хочу, а може, замучити… Або те й друге разом!
Обіцяння чогось чаклунського, смертельно солодкого прозвучало в її словах. Сміючись і кусаючи губи, пані скинула з плечей шаль, вигнула спину… Не тямлячи себе, згріб її в обійми Єврась.
Раптом Зоф’я силоміць відштовхнула його. Образа заступила козакові світ, проте різкі слова не встигли злетіти з вуст. Помітив Єврась, як напружилась І завмерла, вмить стративши рум’янець з лиця, злякана Зоф’я. Наче почула далекий поклик…
— Йди, — промовила, перевівши розширені очі на хлопця й мерзлякувато кутаючись. — Не можна тобі тут залишатись, бо тоді й настромленому на палю позаздриш!
Повільно підвівся Єврась, але з місця не зрушив.
— А-а… — бридливо скривилась пані. — Ти ще повинен свою Наську вирятувати! Що ж, зійди в сіни, там у правому кутку східці в підвал. Спускайся до самого низу, поки не наткнешся на вартового. А вже як ти з ним…
— Бог дасть, домовимось! — перебив її Єврась. — От тільки не знаю, чим віддячу тобі за твою доброту…
І, приклавши до серця руку, низько схилився.
— Зовсім я не добра. Просто хочу бути вільною, належати лише собі — поки зможу!.. — Зоф’я відвернулась, наче шкодуючи, що забагато про себе відкрила.
Тепер і козак чув звуки, що долинали знизу: старечий кашель, сухий і лайливий, розмірений стук ціпка по сходах… Ближче, ближче…
— Ну, чого закляк?! — люто зашипіла Зоф’я. — Роби, як я тобі казала, та не зволікай!..