— Щось я раніше тут з вами не зустрічався, добрі люди!
— А Єврася… Георгія Ченця здибали?! — несподівано для себе знайшлася Настя. — Так от ми від нього!
— Он як… — Під відлогою зблиснула усмішка. Козак озирнувся й покликав: — Охріме, Стецько! А ну, потурбуйтесь про гостей дорогих!..
VII
Незважаючи на молодий вік, Єврасеві довелося пережити немало лихих набігів, лютих битв і один похід, що переважив усі інші козакові подвиги — з битвами на Чорному морі й облогою неприступної турецької фортеці. Але не штурм височенних бастіонів, не шабельна січа перед фортечною мечеттю, — найбільше тоді нагнала страху на Єврася несподівана земна дрож. Таким беззахисним, немічним відчув він себе, коли захилитались кримські скелі. Те ж саме відчув і нині, в глибині панського маєтку. Ходором ходила, репаючись, долівка, й стіни видувались, і стеля провисала все нижче і нижче, немов мокрий полог… Стискаючись і скорочуючись, підвал, наче горлянка чудовиська, штовхав козака до дерев’яних сходів — а ті звивалися драконом, настовбурчуючи луску сходинок, вигнутим кінцем намірюючись з розмаху прибити. Єврась дерся на крутий укіс підлоги, що невпинно надималася. Втікати геть, геть — але назустріч вже наступали навіжені табурети; скрегочучи, повзло якесь закіптюжене начиння, вочевидь, для катувань; виляскували, звиваючись, іржаві ланцюги; і здоровенне горня, підкотившись, вибухнуло, осипавши гострими осколками Єврася. Якимось чудом вдалося козакові вчепитися в знавіснілі поренчата і осідлати сходи. Розлючений змій, скрегочучи оглушливо-надривно, високо здійняв сліпу голову. Скориставшись моментом, стрибнув Єврась у сіни на дубові мостини. В ту ж мить розійшлися припасовані краї, стали на диби плахи… І тут несподівано все стихло, набуло звичного вигляду, немов розпалених духів заскочив зненацька маг-приборкувач.
По-варварськи пишними були сіни в маєтку Щенсних: брусовану плоть стін прикривали рисячі шкури, на килимах грали сяйвом обладунки з різних країн: щити, мечі в оточенні дрібнішої, але з щирою позолотою та коштовними каменями зброї. У великій клітці гостям на показ сиділи уловчі соколи й кречети. А за кліткою сходи вели нагору, в покої пана й пані.
Коли все втихомирилося, почув Єврась голоси знадвору й крики. Притьмом кинувся він в горішні покої. До Зоф’ї піти не наважився — ще за боягуза прийме, мовляв, за спідницею криївку шукає! Тому увірвався в покої навпроти. Дасть Бог, там через вікно і на дах…
Тим часом у супроводі біло-зелених стражників і холопів постав на порозі свого дому пан Щенсний. Видно, пиячив десь у сусідів та й на ранок несподівано заявився…
Козак зацьковано озирався. Вікно просторої трохи задушливої світлиці, куди він потрапив, було затягнене сталевою сіткою, і важкими шторами. Що тут зберігалося, чи не панська, бува, казна? Ковані скрині, широке ліжко, застелене килимами й хутрами, поставці з вигадливими свічниками, скриньками… Посеред кімнати стояв масивний стіл. Вся його поверхня була вкрита виразками від жаринок з люльки, краплями воску, слідами численних келихів.
Зачувши шаркання багатьох ніг, Єврась зрозумів: дітись нікуди — й шмигнув за скриню, заставлену карбованим посудом. Зачаївшись, обережно визирнув поміж довгошиїх глеків. Меткі челядники внесли нові свічки, за холопами увійшов сам господар. Вперше так зблизька побачив Єврась володаря маєтку і сіл по обидва береги! І справді, знаменитий ненажера зовсім не скидався на товстуна — навпаки, сухорлявим вертким личком з китичками вусів на ньому нагадував хорта. Звичайний чоловік.
Привертали увагу лише рум’янець на вилицях та змарновані, похмуро-неспокійні очі…
Нетерпляче всівся Казимеж в крісло, розстібнув жупан. Хіба міг знати Єврась, що вечеря у пана Немчика із Попельні лише розпалила черево Щенсного?..
Тепер дивився, затамувавши подих, приголомшений козак, як вносять і кладуть перед шляхтичем хліби і глечики, миски з кашею, варениками, тарелі з м’ясом, гори смажених перепілок, пироги завбільшки з колесо від воза.
Заставивши стіл пахучими стравами (бідолаха Єврась тільки слину ковтав), слуги з поклоном позадкували геть. Казимеж рвучко підвівся, замкнув двері на три засуви.
«В крайньому разі задушу», — вирішив козак, готуючись вилізти зі схову. Та вкляк, вражений, як ніколи в житті, бо пан Щенсний почав їсти. Якби таке побачила Настя чи хтось з дядьків, що пускали плітки про пана-ненаситця, — повірили б, що в бідолашного Казимежа вселилося геть усе пекло. Спершу пан просто ковтав, жадібно спорожнюючи посуд, з хрускотом пережовуючи кістки, напихаючи за обидві щоки одразу півдюжини закусок, запиваючи сумішшю вин та настойок, які зливав у величезний келих. Але потім… Обличчя Щенсного раптово й страшно змінилося: запали щоки, череп стиснувся, видовжився, мов диня, з-поза вух випорснули потоки сивого волосся.