Сидів за столом, роздираючи пеньками зубів фазаняче крило, лисий виснажений старець. Та ось — Єврась не встиг і духу звести — стареча голова, немов глина під невидимою рукою, сплющилась, розширились щелепи… Звіровидий, короткошиїй, низьколобий мужлай смачно наминав млинці в сметані… хай йому грець — їдців було вже двоє! Увігнувшись, роздвоївся по тімені череп. Дві пари очей втупились в тарілку, дві зубаті пащі голосно зачавкали, руки ледве встигали набивати їх їдлом…
Зміни зовнішності пана були стрімкими: то чоловічі, то жіночі голови з’являлися, переходячи одна в одну на його вузьких плечах. Молоді й немічні, деякі в шрамах, сліпі, вкриті коростою, по дві, по три разом на одній шиї, наче гриби-поганки на пеньку, і всі жерли, безупинно перемелювали їжу.
Сидячи за скринею, Єврась витерпів усі метаморфози, навіть трохи звик був і гадав, коли зморщувалася чергова личина, — що тепер вилупиться?.. Чи мало, чи багато сплило часу — їжа зі стола зникла, вина вихлебтані насухо, маслаки наче побували в зубах весняного ведмедя. Остання двійця голів погиркалась за останній шматок дичини. Вивергаючи лайку, їдці намагалися гризнути один одного, плювались, а рука з виделкою нервово смикалась то до одного, то до другого рота…
Нарешті скінчилась і ця напасть. Живі маски зморщились, злились мов краплі ртуті й знову з’явилася тхоряча, з полохливими очима, пика пана Казимежа. Немов прокинувся зі сну, тривожно позирав шляхтич на поле об’їдків: «Та невже я таке накоїв?» Зітхнув, підвівся і пішов відчиняти. Один засув, другий, третій… Нелегко далося Єврасеві знайомство з перевертнем, та куди було дітися. Перестрибнувши через скриню, кинувся козак до дверей, відштовхнув пана. Той тільки пискнув…
Він біг немов у гнітючому сні, коли ноги важать по сто пудів і пересихає в горлі, і сили тануть з кожним кроком, а чорний переслідувач от-от наздожене, він уже дихає в потилицю, скінчився ліс, і струменіла між поростом ртутна світанкова гладінь. Розум підказував: не сховає тепер і рідний Дніпро, над світом річковим, заки сонце не зійде, теж владарює чортовиння. І все-таки ноги самі несли до води.
За той час, поки біг — час, що посипав Єврасеві скроні першою сивиною — верзлося йому, що тисячі ворогів женуться позаду, перекликаючись вовчим завиванням, обходять його підковою, а кінці тієї підкови невблаганно стискаються. І хоч чувся лише одинокий тупіт, така лють обпікала козакові спину… Озиратися не можна було, це Єврась знав достеменно.
О, Господи! Куди це він утрапив? Між двома стовбурами липка павутина, завтовшки з рибальську сіть, — це ж який має бути павук?! Безглуздо смикатись: павутиння ще більше сповиває його, шпетно обпікаючи шкіру.
З верховіття, з колодязя блідого неба опускається мінлива тінь… Власник павутини? Без оперття, вниз головою ширяє над Єврасем розпатлана жінка, лиця не видно… Не встиг Єврась зметикувати — чи ворог, чи друг — як його руку, мов сталеві лещата затисли ніжні пальці й потягли геть із западні… Лопались беручкі пута, і от впав козак на м’який мох. Відчувши волю, знов кинувся до Дніпра, на долоні в нього скнів вдавлений слід від гранчастого каменя, що був на персні його рятівниці.
Прямо по гнилистій мілководній заводі біг Єврась, коли його вхопили за комір. Нелюдським ривком Чернець вивільнився, роздерши сорочку, але не втримався на ногах і впав долілиць в смердючу калюжу… Голими, без шкіри, кістлявими пальцями хтось намагався повернути йому голову.
Та знав Єврась, що коли силоміць рознімуть повіки і зазирнуть у очі — душа загине, тому несамовито пручався, вирішивши, краще вмерти, захлинувшись жабуринням і намулом…
Що це!? З досадливим сичанням його відпустили, він може оглянутись довкола. Мугикаючи пісню, їде вершник попід верболозом: кобеняк на ньому довгий, люлькою попихкує з-під напнутого каптура. За ним ще — ступою, ступою, по коліно, по живіт у вранішньому тумані пливуть коні. Хитаються у сідлах молоді вершники.
— А кого це Бог приніс? — неголосно, сиплувато і до щему знайомим голосом запитує головний. — Пугу, пугу!..