— Отже… — подалась пані вперед…
— А отже, кожне покоління тут має бути начебто першим, відірваним від усього, чим жили предки, від мудрості їх. І тоді — одне з поколінь можна буде взяти й виростити таким, як потрібно нам. Йому… Щоб жило воно лишень заради спокою і багатства, і похоті тілесної, а все інше визнавало за дурощі, і скінчиться тоді високий лет духу стражданнями страшними. І весь світ земний стане однорідно-бездуховним, і тоді Другий відступиться від цього світу…
— Нарешті я зрозуміла тебе до кінця, Учителю! — протяжно, і це змусило мага насторожитись, заговорила Зоф’я. — Нарешті… — Несподівано не стримавшись, вона вдарила кулачком по крученому підлокітнику. — Що ж! Зв’язана я страшною клятвою перед ним — виконувати твої накази. Вирвав ти її у мене, дівчиська, коли ми на мерзотному шабаші біснувалися довкола чорного цапа! Але не змушуй мене вбивати юнака хороброго й чесного, нікому він зла не чинив.
— Досі у мене були сумніви, — тихо, майже покірно відповів маг. І враз стрельнув жовтими жаринами очей. — Але тепер знаю: поквитаєшся з ним саме ти!..
… У низенькій, геть закіптюженій хаті смолокура, де заховали до часу козаки хворого Степана з донькою, над піччю-кам’янкою понахилялися зачудовано Настя та Єврась. Безсонною для них була та ніч. На розісланому кожусі корчився й стогнав відун, його знову била пропасниця. Настя хоч і дуже боялася за старого, але й тут не втерпіла, щоб не похизуватися своїм знанням.
— Якби рани були свіжими, можна було б вигоїти листям подорожника або калини, а ще можна накапали в рани соку з квітів коров’яку. А так краще взяти відвару липової кори на молоці, настою ромашки або можна смоли-живиці з воском і салом…
— Взяти, взяти! — чухаючи потилицю, перебив її Чернець. — Піди, візьми поночі в лісі! Нема у нас ніяких ліків, окрім води тієї. Але і її кіт наплакав…
Обоє замислились… Але скоро спохопилась Настя.
— Слухай! Батько казав, що ту воду кип’ятити треба, тоді її сила збільшується востократ!..
Настя приставила до вогню горня, і Єврась вилив усе що було, до останньої краплини.
Скоро в зовсім іншому місці, а не в закуреній хатці знайшли себе козак і дівчина. Начебто стояли вони на краю високого обриву над спокійною синьою рікою. Справа круча давно обсипалась, і вела до води утоптана дорога. За єлейною на рівнині колосилися стиглі хліба, смагляві темно-кучеряві люди, майже голі, тільки на стегнах пов’язки — старанно жали серпами. Обабіч поля стояли великим колом розмальовані оселі в два поверхи, друге коло таких же чепурних хат виднілося за першим. Між ними зеленіли сади… Миром і щиросердям дихало це велике село… та де там — місто, місто кільцевих вулиць, воно пестило зір чистими барвами візерунків на стінах: цегляно-червоною, жовтою, чорною!.. Єврась з Настею помічали кожну дрібницю: і бронзовий серп, що лежав на польовій стежці, і черепки глиняного посуду в ямі, куди, вочевидь, господарки зносили сміття. А поглянути вниз… Здалося, повітря з розпростертої річкової далечіні щедро виповнює груди! Дорога закінчувалася біля простого, з горбилів зробленого, причалу. Вервечка смаглявошкірих городян, схожа на мурашиний похід, несла і складала на поміст клумаки з зерном. З річки ж підходив боком корабель.
Незвичним було те судно, велике, немов турецька галера. Мало воно лише одне пряме вітрило, зате ворушило з боків десятками довгих весел. На випнутому вперед носі було намальоване розкрите око, на кормі прилаштовані великі вкриті позолотою бичачі роги.
— Поглянь-но, — шепнула, оговтавшись, Настя. — Ані валів, ані огорожі місто не має, і мешканці не озброєні… Виходить, не завжди воювали у нашому краю. Може, колись знову так буде?..
Пальці дівчини боязко торкнулися Єврасевої руки — але той не відповів, жадібно розглядав видиво. Відчув козак — глибока, незміряна давнина постала перед ним… Почекавши хвильку, Настя зітхнула і відняла руку.
Голосний покрик відволік їх… Мов нічого й не було, сидів на припічку старий знахар, та й похитував зачаровано головою, спостерігав, як приставав бичорогий корабель до берега.