— Ох, Іджі!
Іджі засміялася.
— Пробач, але іноді мене це бісить.
— Я знаю, люба, але не варто так засмучуватися. Така вже людська натура, і ти нічого не можеш удіяти, аби змінити її. Прийми це як належне.
Іджі посміхнулася до неї та подумала, що б вона робила, якби поряд не було Рут, яка завжди дозволяла їй випустити пару. Рут посміхнулась у відповідь.
Обидві вони знали, що мають вирішити і як бути далі. І вони вирішили. Єдиним, що змінилося наступного дня, були ціни в меню, вивішеному на дверях чорного ходу — усе стало на десять або на двадцять п’ять центів дешевше. Якщо вже бути справедливими, то до кінця…
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
6 квітня 1933 р.
Зміна меню в кафе
Минулого тижня завсідники кафе «Зупинка» були дуже здивовані, прочитавши меню. Серед іншого там пропонувалося: «Філе опосума»… «Реберця тхора»… «Козяча печінка з цибулею»… «Пудинг із тигрової жаби» та «Пиріг із канюка a la mode».
Одна пара, нічого не підозрюючи, подолала довгий шлях із Ґейт-Сіті, аби повечеряти. Та, побачивши меню, кинулась навтьоки і була вже за півквартала звідти, коли Іджі відкрила двері й крикнула їм: «З першим квітня!»
Потім пара з Ґейт-Сіті таки зробила замовлення зі звичайного меню й безкоштовно отримала пиріг із кокосовим кремом — як компенсацію.
До речі, нещодавно моя друга половинка впустив у дім одного зі своїх старих мисливських собак, а той приволік із собою кістку. І знаєте що? Я перечепилася через неї і зламала палець на нозі. Доктор Гедлі наклав мені гіпс, але тепер я маю взувати на роботу хатні капці, тож не можу виходити і збирати новини. І якщо у вас є щось новеньке, просто приходьте з цим до мене в поштове відділення.
Дот Вімз
Бірмінгем, Алабама
19 січня 1986 р.
Настала неділя, і подружжя Кауч знову збиралося до будинку престарілих. Евелін вимкнула кавоварку. Вона воліла б зовсім нікуди не йти, але Ед був настільки чутливий у всьому, що стосувалося його матері, що вона не наважилась відмовитись від поїздки. Принаймні вона мала привітатися зі своєю плаксивою, вибагливою свекрухою. Ці поїздки були для неї справжньою мукою, вона ненавиділа запах хвороби, лізолю та смерті. Це нагадувало їй про власну матір, про лікарів та лікарні.
Евелін було сорок, коли померла мати, і після цього вона жила в страху. Тепер, переглядаючи ранкову газету, вона одразу відкривала колонку некрологів, навіть раніше, ніж свій гороскоп. Їй завжди бувало приємно, якщо померлому було за сімдесят чи за вісімдесят, особливо приємно, якщо небіжчик виявлявся старшим за дев’яносто років — це чомусь надавало їй відчуття безпеки. Але варто було дізнатися, що хтось помер на п’ятому чи шостому десятку, і вона втрачала спокій на цілий день. Особливо якщо наприкінці некролога стояло прохання від родини покійного зробити внесок у фонд боротьби з раком. Але найбільше лякала її смерть, причину якої не було вказано.
Швидкоплинна хвороба на що?
Раптово помер від чого?
Який саме нещасний випадок?
Вона хотіла знати все, до останньої дрібниці. Не губитись у здогадках — знати. І її страшенно дратувало, коли родина просила зробити внесок до спілки захисту тварин. Що це, взагалі, означало? Сказ… укус собаки… котяча лихоманка?
Але останнім часом просили здебільшого пожертв у фонд боротьби з раком. Евелін дивувалася, чому має жити в тілі, яке старіє, розладнується, болить. Чому вона не могла жити в письмовому столі, великому стійкому письмовому столі? Або в печі? Або у пральній машині? Краще б над нею працював звичайний майстер, електрик або слюсар, ніж лікар. Коли вона терпіла пологові муки, її акушер доктор Клайд просто стояв і брехав їй в обличчя:
— Місіс Кауч, ви забудете про ці болі, щойно побачите свою дитину. Тому тужтеся трохи сильніше. Ви навіть цього не згадаєте, повірте мені.
НЕПРАВДА! Пізніше вона пам’ятала кожну мить нестерпного болю і нізащо не стала б народжувати вдруге, якби Ед не наполягав — він хотів хлопчика… Тоді було викрито ще одну брехню: вдруге народжувати не менш боляче, ніж уперше. Може, навіть більше, бо цього разу вона вже знала, що її очікує. Вона була люта на Еда цілих дев’ять місяців, і дякувати Богу, що на світ з’явився Томмі, тому що більше від неї нічого не вимагалося.