До речі, Ессі Рю отримала роботу в Бірмінгемі. Вона грає на органі «Життя під захистом» у радіопередачі однойменної страхової компанії на радіо АМ-1070, тож знайте і слухайте.
Дот Вімз
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
19 січня 1986 р.
Місіс Тредґуд гадала, що цієї неділі Евелін не поїхала до будинку престарілих, і вирішила прогулятися коридором, у якому зберігалися ходунки та крісла-візки. Повернувши в коридор, вона побачила Евелін, яка сиділа на одному з тих крісел, поїдаючи шоколадний батончик «Бейбі Рут». По її обличчю рікою текли сльози. Місіс Тредґуд підійшла до неї.
— Люба моя, заради Бога, що сталося?
Евелін підняла очі на місіс Тредґуд і сказала:
— Не знаю, — і продовжила плакати та їсти батончик.
— Ну ж бо, люба, беріть вашу сумочку та прогуляємося трохи.
Місіс Тредґуд узяла її за руку, витягла з крісла і стала водити по коридору, туди й назад.
— А тепер розкажіть мені, люба, що з вами. У чому справа? Чому ви така сумна?
Евелін повторила:
— Не знаю, — і знову розридалася.
— О серденько, не може бути, щоб усе було так погано. Давайте почнемо, крок за кроком, і ви розповісте мені щось із того, що вас турбує.
— Ну… схоже, що відтоді, як мої діти пішли до коледжу, я почуваюсь нікому не потрібною.
— Це цілком зрозуміло, люба, — відповіла місіс Тредґуд. — Усі через це проходять.
Евелін вела далі:
— І ще… Здається, я ніяк не можу припинити їсти. Я намагалася й намагалася, щодня прокидаюся й думаю, що сьогодні буду дотримуватися дієти, і щодня її порушую. Я ховаю шоколадні батончики по всьому будинку і в гаражі. Я не знаю, що зі мною не так.
Місіс Тредґуд сказала:
— Ну, люба, один шоколадний батончик вас не вб’є.
— Один — можливо, але не шість чи вісім, — відповіла Евелін. — Хочу вже або остаточно луснути від жиру, або мати волю скинути цей жир і стати стрункою. Я немов застрягла… просто посередині застрягла. Жіноча емансипація прийшла занадто пізно для мене… Я вже мала чоловіка і двох дітей, коли з’ясувалося, що можна було й не виходити заміж. А я ж гадала, що це необхідно. Що я знала тоді? А тепер уже пізно щось змінювати. Я відчуваю, що життя лишило мене за бортом.
Вона обернулася до місіс Тредґуд. Сльози котилися по її обличчю.
— Місіс Тредґуд, я занадто молода, щоб бути старою, і занадто стара, щоб бути молодою. Я просто ні до чого не придатна. Я б хотіла накласти на себе руки, але сміливості забракне.
Місіс Тредґуд була обурена.
— Іще чого! Евелін Кауч, не смійте навіть думати про таке! Це як штрикнути мечем у бік Ісуса! Усе це лише пусті балачки, люба, ви маєте опанувати себе і відкрити серце Господу. Він допоможе вам. А тепер дозвольте мені спитати. Ви відчуваєте біль у грудях?
Евелін здивовано подивилася на неї.
— Ну, іноді.
— А спина й ноги болять?
— Так. Звідки ви знаєте?
— Дуже просто, люба. Ви лише проживаєте тяжку форму менопаузи, ось у чому справа. Усе, що вам треба, то це приймати гормони та щодня виходити гуляти на свіжому повітрі. Треба просто це пережити. Ось що я робила, коли таке відбувалося зі мною. Я могла розплакатись, поїдаючи стейк, від самої згадки про бідолашну корівку. Я доводила Клео до сказу, ридаючи увесь час, бо вважала, що мене ніхто не любить. І коли я починала діймати його своїм ремствуванням, він казав: «Так, Нінні, час уживати ліки». І колов мені В-12 нижче спини.
Я виходила на прогулянку щодня, уздовж залізничних колій, туди й сюди, от як зараз ми робимо. І дуже скоро я подолала цю проблему й повернулась до норми.
— Але я гадала, мені ще зарано для цього, — заперечила Евелін. — Мені щойно виповнилося сорок вісім.
— О ні, люба, чимало жінок проходять через це раніше. Ось у Джорджії була жінка, якій виповнилося лише тридцять шість. Тож одного дня вона сіла в машину і виїхала на ґанок будівлі окружного суду, опустила віконне скло і з криком: «Ось, що хотіли, те й майте» — жбурнула в поліцейського голову своєї матері, яку щойно відтяла на кухні. Та й поїхала собі вниз. Ось що може накоїти рання менопауза, якщо не бути обережною.
— Ви справді вважаєте, що проблема в цьому? І через те я останнім часом така дратівлива?
— Звісно. О, це гірше, ніж каруселі… угору-вниз, униз-угору… А щодо вашої ваги — ви ж не хочете бути худою. Ось погляньте лише на всіх цих старих навколо, більшість із них — сама шкіра та кістки. Чи просто підіть до баптистської лікарні й відвідайте палату ракових хворих — ті люди мріють погладшати на кілька кілограмів. Бідолашні, яких зусиль вони докладають, аби не втрачати вагу. Тож припиніть перейматися цим і дякуйте, що здорові! Що вам справді треба, це читати Боже Слово, і обов’язково щоранку Псалом дев’яностий. Це допоможе вам, як допомогло мені.