Евелін спитала місіс Тредґуд, чи буває в неї депресія.
Місіс Тредґуд відповіла відверто:
— Ні, люба, останнім часом ні. У мене просто нема не те часу, я надто зайнята тим, що дякую Господу за Його благословення. Їх так багато було в моєму житті, що й не перелічити. Гаразд, не зрозумійте мене неправильно, у кожного свій біль, і в декого — більше, ніж в інших.
— Але ви здаєтеся такою щасливою, ніби зроду-віку не знали турбот.
Місіс Тредґуд лише засміялася на те.
— Люба, я своїх мертвих уже поховала. І кожного оплакувала не менше за попередніх. Бували часи, коли я просто не розуміла, навіщо великий Господь відміряв мені стільки горя — здавалося навіть, що я не витримаю більше жодного дня. Але Він завжди дає нам рівно стільки, скільки ми можемо витримати, не більше… І скажу вам: не можна постійно перебувати в журбі, це підриває здоров’я швидше, ніж будь-що.
Евелін сказала:
— Ви маєте рацію. Знаю, що маєте. Ед каже, мені не завадить сходити до психіатра, чи щось таке.
— Люба, не треба вам нікуди ходити. Щоразу, як вам захочеться з кимось поговорити, просто приходьте до мене. Я буду рада поспілкуватися з вами. Щаслива буду мати співрозмовницю.
— Дякую вам, місіс Тредґуд, я так і робитиму.
Вона глянула на свій годинник.
— Що ж, я краще піду, бо ще Ед на мене сердитиметься.
Вона відчинила сумочку і висякалася в серветку, в якій раніше тримала горішки в шоколаді.
— А знаєте, я почуваюся краще. Мені справді полегшало!
— Що ж, я рада й молитимусь за ваше здоров’я, люба. Вам треба сходити до церкви й попросити Господа полегшити ваш тягар і бути з вами в цей нелегкий період, як Він не раз бував зі мною.
Евелін відповіла:
— Дякую вам… Що ж, я зайду до вас наступного тижня, — і пішла через зал.
Місіс Тредґуд гукнула їй услід:
— А тим часом приймайте заспокійливі пігулки номер десять!
— Номер десять!
— Так! Номер десять!
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
8 червня 1935 р.
Тріумф Клубу драматичного мистецтва
Увечері у п’ятницю Клуб драматичного мистецтва міста Вісл-Стоп презентував свою щорічну п’єсу, і я хочу сказати: гарна робота, дівчатка. П’єса називається «Гамлет» англійського драматурга Вільяма Шекспіра, вже відомого у Вісл-Стоп — адже торішню п’єсу теж він написав.
Роль Гамлета зіграв Ерл Едкок-молодший, а його кохану — племінниця доктора Гедлі, Мері Бесс, яка приїхала до нас із міста. На випадок, якщо ви не бачили вистави, повідомляю: у кінці вона вбиває себе. На жаль, я ледве чула її; втім, гадаю, переїзд не найкращим чином позначився на цій дитині.
Ролі матері й батька Гамлета виконали преподобний Скроґґінз і Веста Едкок, яка є президентом Клубу драматичного мистецтва і, як ми знаємо, дійсно доводиться матір’ю Ерлу-молодшому.
Музику для вистави забезпечила наша рідна Ессі Рю Лаймвей, зробивши сцену битви на мечах ще більш захопливою.
До речі, Веста каже, що наступного року на нас чекає вистава у живих картинах, сценарій до якої напише вона сама. Назва вистави — «Історія міста Вісл-Стоп», тож якщо в когось є цікаві історії, надсилайте їй.
Дот Вімз
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
26 січня 1986 р.
Евелін затрималась рівно настільки, щоб чемно привітатися зі свекрухою, й одразу ж попрямувала до гостьової зали, де на неї чекала її подруга.
— Ну, як ви почуваєтеся сьогодні, люба?
— Чудово, місіс Тредґуд. А як ви?
— Ну, я добре. Ви приймали ті заспокійливі пігулки, як я вам казала?
— Звісно ж, приймала.
— Вони допомогли?
— Знаєте, місіс Тредґуд, гадаю, що так.
— Що ж, я рада це чути.
Евелін почала порпатися в сумочці.
— Гаразд, що у вас сьогодні?
— Три коробки родзинок у шоколаді для нас із вами, якщо тільки я їх знайду.
— Родзинки в шоколаді? О, це має бути смачно.