Він узяв виделку й почав їсти. Його руки досі ще тремтіли, і він ніяк не міг покласти шматок до рота. Ще й пролив чай на сорочку.
Він сподівався, що жінки не дивляться, але за хвилину білявка сказала:
— Смоукі, ходімо, прогуляємося на свіжому повітрі.
Чоловік узяв капелюха й обтерся серветкою, гадаючи, що його вже виганяють.
— Так, мем.
Вона вивела його на задній двір, за яким лежали поля.
— Ти дуже нервуєшся, приятелю, так?
— Вибачте, що розсипав там вашу їжу, мем, але якщо говорити чесно, поклавши руку на серце… що ж… Я просто піду далі, але дякую вам у будь-якому разі…
Іджі видобула з кишені свого фартуха чвертьлітрову пляшку віскі «Олд Джо» і простягла йому.
Смоукі був дуже вдячною людиною.
— Благослови вас Боже, мем, ви просто свята, — сказав він.
Вони сіли на повалене дерево біля сараю.
Поки Смоукі заспокоював нерви, вона розмовляла:
— Бачиш он той клапоть пустиря?
Він озирнувся.
— Так, мем.
— Колись, багато років тому, там було найкрасивіше озерце у Вісл-Стоп. Улітку ми купалися в ньому й рибалили. Якщо хотіли, можна було покататися на човні.
Вона з жалем похитала головою.
— Я так сумую за ним, дуже сумую.
Смоукі дивився на пустир.
— І що з ним сталося? Воно висохло?
Вона запалила йому цигарку.
— Та ні, гірше. Якось у листопаді велика качина зграя — штук сорок чи більше — сіла точнісінько посеред озера. І того дня ж, поки вони там сиділи, сталася чудернацька річ. Температура впала так швидко, що озеро повністю замерзло, стало твердим, як скеля, за якихось три секунди. Один, два, три — ось так.
Почувши таке, Смоукі здивувався.
— Ви це серйозно кажете?
— Ага.
— Що ж, я впевнений, ті качки загинули.
Але Іджі відповіла:
— Еге, чорта з два. Вони просто злетіли й забрали озеро з собою. Тепер воно, мабуть, десь у Джорджії…
Він розвернувся і глянув їй в обличчя. А коли він зрозумів, що його розігрують, у кутках його блакитних очей зібралися зморшки і він зареготав. Так голосно, що одразу ж закашлявся і їй довелося стукати його по спині.
Він ще витирав очі, повертаючись з Іджі до кафе, де чекав обід. Коли Смоукі знову сів до столу, їжа була тепла. Хтось підігрів її для нього в духовці.
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
22 жовтня 1929 р.
Метеорит буде виставлено в Кафе «Зупинка»
Сьогодні місіс Отис оголосила, що збирається віднести метеорит, який пробив їй дах минулого тижня, до кафе, аби люди більше не питали про нього — вона дуже заклопотана. За її словами, це не більше, як велика сіра каменюка, але якщо хтось хоче на нього подивитися, то може.
Іджі запрошує приходити, коли забажаєте, — вона триматиме його на прилавку.
Пробачте, що більше новин на цьому тижні немає, але моя друга половинка, Вілбур, підхопив грип, і весь цей тиждень я добросовісно чергувала біля нього.
Хіба існує щось гірше за хворого чоловіка?
З сумом сповіщаємо, що наша дорога 98-річна Бессі Вік, Бертина свекруха, вчора померла. Причиною смерті вважають старість.
Дот Вімз
Стара траса Монтґомері. Бірмінгем, Алабама
22 грудня 1985 р.
Наступної неділі, коли Евелін увійшла до гостьової зали, місіс Тредґуд уже сиділа в тому самому кріслі, вдягнена в ту саму сукню, і чекала на неї.
Зраділа, мов пташка, вона знову защебетала про будинок Тредґудів — так, наче вони й не розлучалися. Евелін нічого не лишилося, окрім як розгорнути шоколадний батончик «Мигдалева радість» і приготуватися довго слухати.
— У нашому дворі росло велике старе дерево — мелія іранська. Пам’ятаю, як ми весь рік збирали її маленькі вишеньки, а на Різдво нанизували їх і розвішували на ялинці, від маківки до низу. Мама завжди попереджала, щоб ми не пхали вишні в носа, і, звичайно ж, перше, що зробила Іджі, коли навчилася ходити, — пішла до садка й напхала вишень не тільки в носа, а ще й у вуха. Тож довелося викликати доктора Гедлі. Він сказав мамі: «Місіс Тредґуд, здається, у вас підростає маленька розбійниця».