Тут є кілька багатих жінок. Зо два тижні тому місіс Веста Едкок, моя знайома з Вісл-Стоп, маленька жіночка з пташиними грудьми, прийшла сюди, обвішана своїми лисячими хутрами, ще й з вечірніми діамантовими перснями на пальцях. Вона з багатіїв. Та, як на мене, багаті люди не скидаються на щасливих. І скажу вам іще дещо: їхні діти приходять сюди не частіше за дітей інших.
Норрис і Френсис, син і невістка місіс Отис, приїздять до неї щотижня, за будь-якої погоди. Ось чому щонеділі я приходжу сюди, до гостьової зали, аби дати їм побути самим, щоб поспілкуватися… Але… Ох, серце рветься, коли бачиш, як деякі з цих людей чекають на своїх відвідувачів. У суботу роблять зачіску, вранці в неділю наряджаються й чекають — а ніхто до них не приходить. Мені так гірко, але що я можу вдіяти? Якщо у вас є діти, це ще не гарантує, що вас буде хтось відвідувати… Ні, не гарантує.
(Тижневик міста Вісл-Стоп, Алабама)
12 липня 1930 р.
Вісл-Стоп прогресує семимильними кроками
Опал Тредґуд, дружина Джуліана, орендувала приміщення за два будинки від мого поштового відділення та відкриває в ньому власний салон краси. Раніше вона робила людям зачіски в себе на кухні, але Джуліан попросив її припинити це, адже стільки жінок входило й виходило крізь чорний хід, що кури перестали нестися.
Опал повідомляє, що ціни залишаться ті самі: шампунь і укладання — 50 центів, а перманентна завивка — один долар 50 центів.
Особисто я приємно вражена новим доповненням до нашої працьовитої вулиці. Лише подумайте, тепер ви можете відправити листа, попоїсти та зробити зачіску в межах одного кварталу. Усе, що тепер треба, це відкрити кінотеатр, і тоді жодному з нас більше не знадобиться їздити до Бірмінгема.
Містер і місіс Рой Ґласс відзначили щорічне возз’єднання родини Ґлассів. Церемонія пройшла на задньому подвір’ї будинку. Усі Ґласси штату зібралися, щоб бути присутніми, і Вільма стверджує, що торт виявився на смак кращим, ніж на вигляд.
До речі, нещодавно на риболовлі моя друга половинка поранив собі пальця гачком, тож тепер знову сидить зі мною вдома, ниючи та скиглячи.
Дот Вімз
Вісл-Стоп, Алабама
18 листопада 1931 р.
Наразі назву кафе «Зупинка» можна було бачити на стінах сотень товарних вагонів, від Сіетла до Флориди. Сплінтер Беллі Джонс навіть запевняв, що бачив її не менш як у Канаді.
Того року справи йшли особливо кепсько. Уночі ліси навколо Вісл-Стоп осявалися вогнями таборів безробітних, і не було в них жодного, хто хоч раз не годувався б в Іджі й Рут.
Клео, брат Іджі, переймався з цього приводу. Він приходив до кафе, аби забрати дружину Нінні та їхнього маленького сина Альберта. Тут він випивав горнятко кави й ласував горішками.
— Іджі, кажу тобі, не треба годувати кожного, хто з’явиться на порозі. У тебе тут бізнес, який треба вести. Джуліан розповідав, як нещодавно приходив сюди, — їх тут сиділо семеро і їло. Він упевнений, що ти готова залишити Рут і малого ні з чим, аби прогодувати цих ледацюг.
Іджі лише відмахнулася.
— Ой, Клео, що він знає, твій Джуліан? Він би сам помер від голоду, якби Опал не володіла салоном краси. Нащо ти його слухаєш? У нього менше розуму, ніж у цапа.
У цьому Клео не міг з нею не погодитися.
— Гаразд, справа не в Джуліані, серденько. Я турбуюся про тебе.
— Я знаю.
— Що ж, я лише хочу, аби ти була розумницею, а не дурепою, і не відмовлялась від усіх своїх заробітків.
Іджі глянула на нього й посміхнулася.
— Зараз, Клео, я достовірно знаю, що половина людей у цьому місті не платила тобі останні п’ять років. І я не бачу, щоб ти виставляв їх за двері.
Нінні, яка зазвичай було тихенькою, докинула:
— Це правда, Клео.
Клео з’їв горішок. Іджі підвелась і грайливо обійняла його за шию.
— Слухай, ти, старий буркотуне, ти ніколи в житті не прогнав голодного від своїх дверей.
— Мені ніколи й не доводилося. Усі вони тут, — сказав він і висякався. — А тепер серйозно, Іджі. Я не намагаюся замість тебе керувати твоїми справами чи ще щось. Я лише хочу знати, чи ти заощаджуєш гроші, от і все.
— Навіщо? — здивувалась Іджі. — Послухай, гроші можуть убити, ти ж знаєш. От щойно заходив один хлопець і розповів мені про свого дядька. Той мав гарно оплачувану роботу — працював у Кентуккі на державному монетному дворі, карбував гроші для уряду, і все було чудово. Допоки одного дня він випадково не смикнув не той важіль — і був розчавлений на смерть сьомастами фунтами червінців.