Отже, спробую. Будьмо знайомі: Юрій Вольський.
Поет досить талановитий, досить відомий, але це не завадило якомусь критикові, сховавшись за дві невеличкі літери, що мусили означати його псевдонім – поховати мене живцем, як поета.
Це трапилось саме в той день, як я одержав телеграму з мого рідного містечка, що дуже пишалося мною (як-не-як, а й ми не з лопуцька – маємо свого поета!) й запрошувало мене не відмовитись приїхати до них влаштувати. свою вечірку.
Хто ворог своїй популяризації?
Звичайно – я дав згоду. І того ж дня я читав у літературнім додатку газети (якої – не скажу) грубоубивчу рецензію на мій останній збірник. Ах, що це була за рецензія! Насамперед, я довідався, що я не виправдав покладених на мене надій, по-друге, критикові дуже шкода мене й по-третє – від мене надалі нічого сподіватися. Одне слово, рецензент правив наді мною панахиду.
Читав я, усміхався й думав, пригадуючи:
«Яка ж це собака отак мене відчитує? Якого з критиків я образив і коли?»
А потім плюнув і почав збиратися в дорогу.
***
Другого дня є прибув до свого містечка.
Дома я не застав своєї старої неньки й вельми здивований рушив до місцевого театру.
Біля театру я остовпів – жарти чи дійсність!? У чорній траурній афіші, приклеєній на дверях театру – чітко стояло:
Жалібні збори з приводу моєї смерти?! Цікаво!
В залі театру я побачив оповиті сумом збори моїх поклонників. В президії за чорним столом, умиваючись слізьми, в жалобі сиділа моя нещасна стара ненька.
Знаючи її непереможну віру в потойбічне життя людини, я тихо одійшов у бік і став у темний куток: якби побачила мене живим, вона напевне стала-б нежива.
Я ні чорта не розумію, що й до чого. Якийсь незнайомий мені хлопчак грізно розмахував руками й патетично вигукнув… трохи про революцію, трохи про мою творчість і багато про те, що я був прекрасна людина й близький його товариш.
Музика грала жалібного марша.
Цікаво, що далі робити? Повз мене провели мою заплакану матір – останній ішов незнайомий хлопчак.
– Слухайте, товаришу, на хвилиночку! Я хотів би запитати вас про смерть товариша Юрія Вольського.
– О, прошу. прошу! – вигукнув він і зідхнув, – прекрасна людина був, ідеальна!
– Та що ви? – щиро дивувався я.
– Так, так, я близько знав його, – говорив із сумом хлопець, – а ви, мабуть, теж із столиці?
– Так. Щойно прибув.
– Ну, так ви мусите знати його?
– Знаю, але про смерть почув тільки ось зараз.
– Тоді будьмо знайомі – голова літгуртка Іван Жовтневий, – одрекомендувався хлопчак.
– Юрій Вольський, – одказав я.
Хлопець висолопив очі, густо червоніючи.
– Ви... Вольський?!
– Я Вольський.
– Поет Вольський?
Хлопчак похапливо пхнув свої руки до кишень і скоро показав мені зім'ятий номер літературного додатку, в якому мене так гостро вибатькував критик.
– А оце ж тоді що?.. – стурбовано питав уражений хлопець, тикаючи пучкою в останній рядок рецензії.
Я придивився, там стояли знайомі мені рядки, рядки невідомого рецензента:
«Боляче якось казати, але треба, мусимо – поет Юрій Вольський умер».
Дужий сміх звалив мене на лаву – я мусив узятися за живіт і за сміхом довго не міг нічого сказати розгубленому хлопчакові.
***
Вранці я покинув містечко. Мене провожала ненька й плакала, але тепер від радости. За 50 кілометрів од столиці на невеличкій станції я купив газету.
Сів зручніше до вікна і розгорнув її. Що це таке?! Що за чортовина? Жарти, чи що?
З газети в жалібній рамці дивився на мене… мій же портрет:
Читаю:
«… Несподівана смерть спіткала молодого талановитого поета Ю. Вольського».
Далі під некрологом йшли спогади поета Павла Буйного, з ним мені довелося це літо відпочивати в Криму в одній санаторії і якого я, між іншим, не міг терпіти, а він у свою чергу мене.
З його спогадів я довідався, що він мені найближчий друг, а я найкраща й найідеальніша людина в світі, мученик і страдник.
І знову я нічогісінько не міг зрозуміти.
Метеором летів до редакції, і, коли вскочив у кімнату, побачив геніальну непідробну картину, подібну до фіналу Гоголева «Ревізора».
І через хвилину, коли всі опритомніли й переконалися, що я таки дійсно живий, показали мені папірця, що став причиною мого передчасного похорону.