Лідер у запалі схопив фотокартку організації й гордо промовив:
– Це не голі слова. Я вам доведу, що це так. Прошу, переконайтесь – знайдете ви тут баласт, якого так багато в інших організаціях? Ні – сто разів ні. Наша організація найкомпактніша в цьому відношенні. Погляньте – самі імена!
Лідер почав з першої шереги, що гордо возсідала на стільцях:
– Роман Козолупенко – поет, прозаїк, драматург, публіцист; має шістнадцять збірок – талант!
Я не перечив – це дійсно був талановитий хлоп'яга, сильно вмів писати. – Якось прочитав я його трагедію «Піду» і мені схотілося плакати.
Лідер, відрекомендувавши першу шерегу, взявся за другу. На мене так і сипалися імена.
Перейшли до третьої шереги досконалих майстрів слова, що тихенько притулилась за двома першими.
Лідер ткнув пальцем на першого од краю мистця й несподівано замовк:
– От... забув... як його... – ніяково мимрив він, – та як його в біса...
Він повернувся до техсекретаря:
– Слухайте, як оцього письменника прізвище, уявіть собі – забув!
– Та й не дивно, – спокійно буркнув техсекретар, – це з тої групи, що ми колективно прийняли на тому тижні з Глухівщини, чи Конотопщини, чи з Уманщини – я й сам добре не пригадую. Ось я в анкети гляну.
Техсекретар витяг товсту папку й почав листати папери.
– Ось він, – гукнув згодом техсекретар, – прошу, заява й анкета – Іван Немийнога, псевдонім – Крицевий.
Я скоса глянув на заяву й анкету, і питання.
Там одне питання питало Івана Немийногу:
– Якого роду твори ви пишете?
Іван Немийнога скромно відповів:
– Пишу пролетарські вірші українською мовою.
Лідер насупився й хутенько одсунув анкети.
– Сховайте, – сердито звернувся він до техсекретаря й чомусь урвав розмову про компактність своєї літературної організації.
На книжковому базарі
Я й молодий талановитий прозаїк N стояли перед кіоском дешевої книжки. Вітрина кіоску цвіла різними фарбами.
В сірому мотлосі старих видань густо рясніли нові, часом свіжі, видання двох останніх років.
Це були нещасні пасинки книжкової громади.
Огрядні, оздоблені яскравими фарбами, вони закликали покупця купити їх за півціни.
– По суті це злочинство, – обурливо говорив мені талановитий прозаїк N:– не розумію, на що друкувати якусь бездару, кидати на вітер величезні кошти, а потім продавати за півціни, а то й того менше, бо кому потрібні нудні вправи якогось графомана?
Прозаїк вказав на товстелезний корінець якоїсь книжки, позначеної 1927 роком. Там же на корінцеві, збоку, стояла примітка: «продається за 50 коп., дійсна ціна 3-50».
– Жах якийсь! – скрикнув прозаїк, висмикуючи з мотлоху книжку.
– Цікаво, хто ж автор цієї нудоти?
Прозаїк глянув на заголовок, замовк, почервонів і швидко пхнув книжку назад, ніби вона опекла йому пальці.
Чого прозаїк замовк, чого почервонів, чого так злякано кинув книжку?
– А хіба б ви не замовкли, не почервоніли, не одіпхнули – коли б у ваших руках опинився ваш же роман на 20 друкованих аркушів, виданий лише півроку тому?
(«Молодняк», № 5, 1928 р.)
__________
Про оповідання помбуха Степана Ароновича й конкуренцію
Працювали ми в одному видавництві: Степан Аронович у бухгалтерії – помбухом, я в журналі – літробітником.
Ми були друзі. Двічі на місяць – п'ятого й п'ятнадцятого я приходив по гонорар у бухгалтерію й Степан Аронович старанно виписував мені ордера.
Виписуючи, завжди доброзичливо посміхався й питав:
– Пишемо? – і сам зараз же відповідав: – А чому б і не писати. Правда?
– Правда, погоджувався я.
– Ну, пишіть, – дозволяв мій друг.
Одного разу, після такої розмови, Степан Аронович звернувся до мене із зовсім новим питанням.
– А скажіть мені, що головне в вашому писанні?
Я, не подумавши гаразд, навмання сказав:
– Стиль, Степане Ароновичу, – стиль.
– Стиль, кажете?
– Да, стиль.
– А скажіть, будь ласка, що воно таке – стиль?
Я не мав наміру образити свого друга – довелось коротко й збивчато відповісти: що воно таке – стиль. І коли я вже був з ордером біля каси, Степан. Аронович знову зупинив мене:
– А що, як я напишу зі стилем – надрукуєте?
– Гідне буде – надрукуємо.
– Ну?
– Слово чести.
– Слово чести?
– Да, слово чести.
Через годину я забув за цю розмову, але на другий день мені її довелась згадати. Степан Аронович прийшов до мене в редакцію й подав охайний, товстенький зошит.