Так була вирішена доля Фії.
Задуманого не відкладав. Та й часу на роздуми не мав. Повернувшись від Філіппа, Антіпатр відразу ж викликав до себе Фію. Пильно дивлячись їй у вічі, запитав:
– Скажи-но мені, тільки чесно: чи обидив тебе хто-небудь в моєму домі?
– Ні, – твердо відповіла дівчина.
– І – добре, – Антіпатр помовчав, уважно розглядаючи покоївку своєї дружини. – Ти росла з моїми дочками, хоч і була покоївкою. Росла, як знатна.
– Я – дочка фракійського вождя! – визивно і не без гордощів вигукнула Фія.
– Не будемо про це… – стримано мовив Антіпатр. – Чия б ти не була дочка, але зараз ти моя рабиня, і я вільний з тобою робити все, що завгодно.
Фія зблідла.
– Заспокойся, зла тобі не бажаю. Але й волю за спасибі не одержують. А волю, напевне, хочеш мати?
– Який раб про це не мріє, – зітхнула. – Але воля коштує дорого.
– Так, дорого, – підтвердив Антіпатр.
– Я знаю про це і готова… готова заради волі на все, – вигукнула Фія.
– Тоді слухай мене. Але те, що я скажу, мусить залишитися між нами. Чуєш? Назавжди! (Покоївка кивнула на знак згоди.) Так ось: виконаєш моє завдання – все матимеш. І – волю також.
– Навіть… о, боги, я боюся й подумати про це, навіть Іолая?
– Навіть Іолая, – погодився Антіпатр, знаючи, що звідти, куди він хоче її послати, вона вже назад не повернеться. – Знаю, що ти небайдужа до нього. Тож і постарайся…
– Небайдужа? – вигукнула вона аж обурено і далі говорила… ні, вигукувала: – Та я жити без Іолая не можу! Він дорожчий мені навіть за саму волю! Я кохаю його! Він у світі найкращий, єдиний! І-іо-ола-ай! – проспівала ніжно і вся заусміхалася, і в ту мить навіть Антіпатр позаздрив рідному синові – його, Антіпатра, так ще ніхто не кохав.
– Я вірю в твої щирі почуття, – заговорив заспокійливо, з батьківськими інтонаціями в голосі. – Вірю, була б щасливою з Іолаєм, сином моїм. Але подумай сама…
– …хто я і хто Іолай?
– Так…
– Я про це думала і думаю. Я… рабиня.
– От і добре, що даєш собі раду, знаєш, хто Іолай і хто ти. І разом вам ніколи не бути.
– Краще смерть, аніж таке чути!
– Почекай, не гарячкуй! Старших треба слухати доти, доки вони не закінчать свою мову. Що я хочу сказати? Разом вам ніколи не бути, якщо ти…
– Я готова на все, аби разом з Іолаєм…
– Вже те, що я приділяю тобі, своїй рабині, стільки уваги, про щось та говорить. Я хочу тобі добра. І ти матимеш все, якщо виконаєш моє завдання. І тоді я віддам тебе за Іолая. Хоча завдання, затям, нелегке. Навіть важке, дуже важке. Але й плата за нього велика: воля та Іолай, твій коханий. А тепер слухай мене уважно…
Де був Філіпп раніше зі своїм дарунком?
Атей чистив свого коня.
Це був не звичайний, низькорослий, скіфської породи, непоказний із себе, хоч і витривалий кінь, а придбаний за золото десь на сході, у персів, високий, породистий, чистокровний скакун з гнучкою шиєю, золотисто-осяйний. Ним Атей особливо дорожив. Кінь – гарячий і рвійний – нетерпляче перебирав тонкими ногами, високо закидав красиву голову, тупцявся. Пирхав і кудись поривався, ловлячи губами й чутливими ніздрями гіркуваті од полину степові вітри, що залітали в кочовище, кличучи до себе скакуна. Його вуха, що так і ходили, вловлювали далеке відлуння кличного іржання молодих кобилиць у степу, збуджуючи перського чистокровного коня, відбираючи в нього спокій.
– Почекай, скоро в похід підемо, там політаєш степами широкими, – лагідно гомонів до нього цар. Він тримав коня однією рукою за вуздечку, а другою, стиснувши шматок білої повсті, витирав лискучі боки, шию, ноги і час од часу позирав на білу повсть – чи не забруднилася? Шматок повсті залишався незаймано-білим, і це радувало царя – чистий кінь, доглянутий. А чистий, сильний і доглянутий кінь – такий і його господар, кажуть степовики, і кожний ходить біля коня, як біля лялечки.
Поляскуючи скакуна по нагуляному крупу і крутих, аж лискучих боках, Атей добродушно бурмотів:
– Та постій же, постій. Не вертись, як дурне лоша. Будуть у тебе кобилиці, бо хочу від тебе вдатних лошат мати. І в степах ще погуляєш, і в битву мене понесеш… Все у нас буде з тобою, конику. От якби мені та ще хто віку доточив, було б і зовсім добре. Бо скільки не живи, а нажитися не можна – такі вони, степи, такий він, білий світ…