Опустив голову цар, його чорна тінь у гострому башлику теж опустила голову. Та ось ще одна тінь з’явилась – хтось йшов тихо й нечутно. Атей не ворухнувся. Не звів голови. Чужого не пропустить до нього варта. А коли йде, то свій… По тихому, ледь чутному подзенькуванню скляних намистинок здогадався, що то – енарей. Жрець. Ось він вигулькнув біля пригаслого багаття нечутною білою тінню. І сам у білому вбранні, адже білий колір – колір жрецтва. Тому й прикраси його, бляшки і все інше тільки з срібла.
– Я прийшов до тебе, царю, – першим озвався енарей. Голос у нього тонкий, не чоловічий. І сам він на вигляд як жінка.
Атею неприємно на свого жреця дивитися. Такі вони всі, енареї – жреці скіфські. Кастрати. Ніколи не спізнавали і вже не спізнають жінок. Будучи чоловіком, після кастрації змінюють свою зовнішність так, щоб у всьому бути схожим на жінку. І вбрання носять жіноче, і прикраси жіночі. А бороду ретельно вищипують, щоб підборіддя як у жінок було голим. Але все ж енарей чоловік, хоч і кастрований, а тому носить кінську вуздечку і спис.
– Я прийшов до тебе, царю, – повторив енарей своїм тонким жіночим голосом.
– Я не кликав тебе, енарей, – дивлячись у жар, сказав Атей.
– Я сам прийшов, бо відчув: ти потребуєш моєї допомоги.
Гм… Атей і справді потребував допомоги. Але як про те енарей дізнався?
– Боги мені сказали: великий скіфський цар хоче мене бачити і говорити зі мною.
– Правда, – замислено мовив Атей. – Великий скіфський цар і справді хоче тебе бачити. Сідай і слухай, що маю тобі казати.
Енарей, війнувши білою спідницею, присів, підтягнув до грудей коліна, осмикав, як жінка, спідницю і сперся підборіддям на коліна. Лише тоді звів очі на царя.
– Енарей слухає, великий царю.
– Мені – дев’яносто, – сказав Атей і надовго вмовк, бо всі слова раптом кудись пощезали. Та й про що говорити: дев’яносто – це таки дев’яносто.
Енарей терпляче чекав, квапитись не треба – тим більше першому порушувати царську мовчанку. Все, що треба, владика сам скаже. Як з’явилася в кочовищі македонська змія, цар наче змінився. Спершу звеселився, згодом – і швидко – посмутнів, чорна тінь лягла на його гостре, кістляве лице. Став частіше задумуватись, непомітно позираючи на шатро, в якім жила македонка, зітхав… Маючи таку звабу і дев’яносто літ за плечима – будеш хіба ж так зітхати! І енарей відчув: цар покличе його, неодмінно покличе й помочі забажає… Тому сам прийшов. І – не помилився.
– Дай мені такого зілля, щоб я знову молодим став, – раптом сказав цар. Звівши голову, похмуро подивився на енарея. – Ось чому я думав про тебе, і духи тобі правильно шепнули, що я хочу тебе бачити. Ти скіфський знахар, а скіфські знахарі все можуть. То зготуй мені такого зілля, щоб я знову молодечу завзятість у собі відчув. Повладарюю ще, та й жінок би скількох ще мав! А то маю лише бажання, а сил чоловічих уже немає… Нащо мені таке життя.
– Мудрість молодим не дається.
– Нащо мені мудрість на старості, коли я хочу бути молодим і мати жінок. Нащо мені мудрість, коли в мене чоловічої сили вже немає.
– Але ти їх мав, – не без заздрощів сказав енарей.
– Мав, – у півтемряві посміхнувся цар. – Ой, багато ж мав за життя! Але жінок хоч і багато май, та хочеться мати їх ще більше.
Енарей нічого не відповів. Помовчавши, сказав, дивлячись прямо поперед себе:
– За літом іде осінь, за осінню – зима. І тут уже нічого не вдієш. Так веліли боги, такий порядок вони установили в світі білому. А людям не дано міняти порядки богів.
– Але за зимою іде весна!
– І все ж: хто спізнав свою весну, той мусить іти до свого літа, від літа до осені, а тоді вже й до зими. У природі, як і в людей: все має свій початок і кінець. У людей, як і в природі: все має свій початок і свій кінець. Хто розквітнув, той мусить і зав’янути.
– Не це я хотів від тебе чути! – сердито сказав Атей. – Не забувай, я – владика!
– Над життям – так, – покірно вклонився енарей, – але не над смертю. Бо смерть нікому не підвладна. А після старості ніколи молодості не буває, як після дня ще дня не буває, – і закінчив, як присуд виніс: – Немає у мене такого зілля, тому й обіцяти не можу.
– У тебе немає, а в інших жерців?
– І в інших немає.
– У скіфських чи й у чужих?
Енарей подумав і твердо відповів: