З приводу першого засідання міждисциплінарної комісії можна сказати багато чого, крім того, що воно пройшло добре. У цьому завинив, якщо тут доречно вдатися до такого суворого вислову, отой розпачливий меморандум, що його спрямували до уряду старечі притулки, а найдужче ота застрашлива фраза, якою його завершено, Краще смерть, пане прем’єр-міністре, краще смерть, ніж така круговерть. Тоді як філософи, звичним робом поділені на песимістів і оптимістів, одні похмурі, другі усміхнені, лаштувалися вже вкотре повернутися до споконвічної суперечки про склянку, не знати, чи напівпорожню, чи напівповну, суперечки, що, бувши перенесеною на поставлене перед ними питання, найімовірніше перетворилася б насамкінець на простий перелік переваг і вад буття мертвим чи вічно живим, представники віросповідань згуртувалися в один спільний фронт, намагаючись у такий спосіб вивести дискусію на єдиний важливий для них діалектичний ґрунт, а саме прийняття без застережень тези про абсолютну доконечність смерти для уречевлення царства божого, через що всяке обговорення майбутнього без смерти було б не лише блюзнірством, а й нісенітницею, бо неминуче мало б припускати відсутність, а чи й зникнення бога, кажучи навпростець. Про якусь нову позицію не йшлося, адже сам кардинал під час телефонної розмови з прем’єр-міністром уже вказав був своїм перстом на ключове питання, на яке зійшла б ця богословська версія квадратури кола, визнавши, нехай у значно менш очевидній формі, що в разі усунення смерти не може бути воскресіння, а в разі неможливости воскресіння не буде жодного сенсу в існуванні церкви. Оскільки ж ця остання, як усім відомо, править на землі за єдине робоче знаряддя, що ним бог торує шляхи, які мали б вести до його царства, то з цього випливає очевидний і неспростовний висновок, уся священна історія неминуче зайде в суточки. Цей прикрий арґумент пролунав з вуст найстаршого серед філософів-песимістів, який на цьому не зупинився й одразу ж додав, Релігії, всі без винятку, з якого боку до них не підходь, не мають іншої рації буття, крім смерти, вони її потребують, як хліба для їди. Представники релігійних організацій навіть не завдали собі труду протестувати. Навпаки, один із них, авторитетний член католицької делеґації, погодився, Ваша правда, пане філософе, ми саме для того й існуємо, щоб люди все життя проводили в невідступному страсі та, коли прийде їхній останній час, сприймали смерть як звільнення, Рай, Рай чи пекло, чи ні те, ні те, що` станеться по смерті, для нас значно менше важить, ніж заведено гадати, релігія, пане філософе, це справа земна, яка нічого спільного не має з небом, Зовсім не те нам утовкмачувано, Треба ж було щось казати, аби наш крам виглядав привабливим, Це означає, що насправді ви не вірите у вічне життя, Ми прикидаємося. На якусь хвилинку всі замовкли. Найстарший серед песимістів зобразив на обличчі нерішучу м’яку усмішку й набув такого вигляду, ніби щойно довів до успішного завершення складний лабораторний експеримент. Коли так, озвався якийсь філософ з оптимістичного крила, то чому вас настільки лякає зникнення смерти, Ми не знаємо, чи вона зникла, а тільки знаємо, що вона припинила вбивати, це не одне й те саме, Хай так, але позаяк цей сумнів залишається нерозвіяним, я наполягаю на своєму запитанні, Чому в разі безсмертя людських істот настала б уседозволеність, І це було б погано, запитав старий філософ, Як і недозволеність нічого. Знову запала тиша. Вісьмом чоловікам, розсадженим навколо столу, було загадано поміркувати над наслідками майбутнього без смерти та вибудувати на підставі даних теперішности вірогідне передбачення того, з якими новими питаннями доведеться зіткнутися суспільству, окрім, зайве й казати, неминучого загострення питань давніших. Тоді краще було б нічого не робити, сказав один із філософів-оптимістів, майбутні проблеми хай майбутнє й розв’язує, Найгірше в тому, сказав один із песимістів, що майбутнє вже настало, ось ми маємо, серед іншого, меморандуми від старечих притулків, від лікарень, від похоронних бюр, від страхових компаній, і за винятком останніх, які вміють знайти для себе вигоду в усякій ситуації, мусимо визнати що перспективи виглядають не просто похмурими, а таки ж катастрофічними, жахливими, загрозливішими за все, що могло б наверзтися найхворобливішій уяві, Без усякої іронії, завважив не менш авторитетний представник протестантської спільноти, бо в теперішніх обставинах іронія то чистий несмак, мені здається, що ця комісія мертвонароджена, Старечі притулки мають рацію, краще смерть, ніж така круговерть, завважив речник католиків, І що ж ви тоді гадаєте робити, запитав найстарший песиміст, окрім негайного розпуску комісії, бо виглядає так, що саме цього ви й прагнете, З боку нашої католицької апостольської римської церкви ми влаштуємо загальнонаціональну кампанію молінь до бога, щоб він милостиво й якнайшвидше повернув смерть на її місце, вибавляючи людство від найгірших жахів, Чи має бог владу над смертю, запитав один з оптимістів, То дві сторони однієї монети, з одного боку орел, із другого решка, й через це смерть могла відступити з божого наказу, Прийде час, і ми довідаємося про причини цього випробування, а до того буде робота вервицям. Ми робитимемо те саме, я маю на увазі, ясна річ, молитви, а не вервиці, усміхнувся протестант, А ще ми виведемо по всій країні на вулицю процесії, що проситимуть про зіслання смерти, як передше ходили ad petendem pluviam, задля зіслання дощу, переклав католик. До такого ми не дійдемо, ці процесії ніколи не належали до плеканих нами маній, знову всміхнувся протестант. А нам, запитав один із філософів-оптимістів тоном, який ніби заповідав його скорий перехід до лав опонентів, що робити тепер нам, коли всі двері, як здається, зачинилися, Для початку закрити засідання, відповів найстарший, А потім, Плекати надалі філософію, адже на те ми народжені, хоч би її предметом була порожнеча, Задля чого, Задля чого, не скажу, Тоді чому, Тому що філософія, подібно до релігій, потребує смерти, ми філософуємо, бо знаємо, що помремо, не дурно ж monsieur de montaigne казав, філософувати означає вчитися помирати[2].
2
Двадцятий розділ у першому томі «Проб» Мішеля де Монтеня має назву «Філософувати — це вчитися помирати» (переклад Анатоля Перепаді).