Дехто, дарма що дуже далекий від філософії, принаймні в загальновживаному розумінні цього слова, вихід намацати зумів. Парадоксальним чином, ішлося не про те, щоб навчитися вмирати самим, бо їхній час іще не прийшов, а про те, щоб смерть принадити до інших, посприявши їй. Застосований спосіб, як ми зараз побачимо, вкотре продемонстрував невичерпну винахідливість людського роду. У якомусь селі, розташованому за лічені кілометри від кордону з суміжною країною, жила незаможна селянська родина, якій судилася лиха доля мати в своєму лоні не одного, а двох хворих у стані підвішеного життя, або, як вони самі воліли це називати, зупиненої смерти. З них один, то був справжній дід старого крою, дебелий, але доведений недугою до стану жалюгідної руїни, хоча дару слова він остаточно не втратив. Другим було дитинча кількамісячного віку, яке ще не встигло вивчити ні слово життя, ні слово смерть і якому дійсної смерти теж не вдавалося зазнати. Вони не вмирали й не жили, сільський лікар, відвідуючи їх щотижня, казав, що вже нічого не може зробити ані для них, ані з ними, навіть впорскнути їм обом дієву смертельну отруту з тих, що донедавна могли б радикально розв’язати будь-яку проблему. Щонайбільше він міг би підштовхнути їх на один крок ближче до тієї межі, за якою вважається, що на людей чекає смерть, але це були б зусилля марні та даремні, бо в ту саму мить вона відступить на один крок, зберігаючи відстань незмінною. Родина звернулася по допомогу до панотця, який вислухав усе, підвів очі до неба й не придумав нічого кращого, ніж сказати, що всі ми в руці божій і що милість божа не має кінця. Та кінця, може, вона й не має, але її не досить, щоб дати померти в мирі нашому батькові та дідусеві, ані щоб порятувати невинне дитинча, яке нікому в світі не завдало жодної кривди. Такі були справи, ні туди, ні сюди, без жодного виходу й без надії його знайти, аж раптом своє слово промовив дід, Хай хтось до мене підійде, були його слова, Вам води, запитала котрась із дочок, Не хочу я води, вмерти хочу, Ви ж знаєте, батьку, лікар каже, що це неможливо, пригадайте собі, що смерти більше нема, Лікар нічого не розуміє, відколи світ світом, завжди був час і було місце для смерти, Тепер уже ні, І тепер є, Заспокойтеся, батьку, а то гарячка підскочить, Нема в мене гарячки, а якби й була, то яка різниця, послухай мене уважно, Слухаю, Підійди ближче, щоб мені голос не пропав, Кажіть. Дід прошепотів дочці на вухо кілька слів. Вона хитала головою, але дід і далі наполягав на своєму. Це нічого не дасть, батьку, спантеличено промимрила дочка, зблідла від зачудування, Ще й як дасть, А якщо не дасть, Утік не втік, а побігти можна, А якщо не дасть, Нічого страшного, привезете мене назад додому, А маля? І маля разом зі мною, якщо я там залишуся, то й воно зі мною. Дочка спробувала поміркувати, на її обличчі читалося вагання, й насамкінець вона запитала, А чому б вас не привезти додому й не поховати тут, Сама зваж, що воно було б, двоє мертвих у хаті, коли в усій країні, ніхто, хоч зі шкури пнися, не може померти, як ти це пояснюватимеш, а крім того, я маю сумнів, чи смерть, так як воно тепер є, не оживить нас назад, Це божевілля, батьку, Хай божевілля, а іншого виходу зі становища я не бачу, Ми хочемо, щоб ти жив, а не помер, Але не таким, як оце тепер, живим мерцем, живим лише про людське око, Коли ви так хочете, ми вашу волю вволимо, Поцілуй мене. Дочка поцілувала його в чоло й вибігла в сльозах. Відтак, заплакана, вона оголосила в родинному колі про батькове рішення, ще цієї ж таки ночі його треба перевезти через кордон, де він гадає, що смерть, у тій країні ще й надалі присутня, не матиме іншого виходу, крім як забрати його до себе. Новину сприйнято зі змішаним почуттям гордощів і покори, гордощів, бо не щодня трапляється, щоб стара людина отак із власної волі віддавалася смерті, яка її цурається, покори, бо заварив кашу, так і їж, що тут поробиш, коли того ніяка сила не пересилить. Написано ж, що в житті всього не доскочиш, і мужній дідусь залишить по собі всього-навсього бідну й чесну родину, яка, поза сумнівом, шануватиме його пам’ять. Крім отієї дочки, що вибігла в сльозах, та маляти, що нікому не завдало жодної кривди, до родини належали ще одна дочка зі своїм чоловіком, їхні троє дітей, на щастя здорові, та незаміжня тітка, яка вже бозна-відколи ходила в старих дівках. Іще один зять, чоловік тієї дочки, що вибігла в сльозах, подався на заробітки на далеку чужину, й завтра йому прийде звістка, що він одним разом залишився без свого єдиного сина та без тестя, якого шанував. Таке воно життя, однією рукою дає, а другою, коли прийде час, усе зразу забере. Про те, що для нашої оповіді насправді важать геть обмаль родинні зв’язки кількох селюків, які найімовірніше в ній більше не з’являться, ми знаємо краще за будь-кого, але нам здалося, що неслушно було б, навіть із суто технічних міркувань розгортання сюжету, відбутися двома короткими рядками, говорячи про тих людей, котрі стануть персонажами одного з найдраматичніших епізодів у цій нашій, звісно ж, достовірній, дарма що неправдивій, історії про витівки смерти. Тому вони залишені. Нам іще хіба належить уточнити, що незаміжня тітка висловила додатковий сумнів, Що скажуть сусіди, запитала вона, коли помітять, що тут уже нема тих, які, не вмираючи, належали смерті. Загалом незаміжня тітка не висловлюється в такий вишуканий і вибагливий спосіб, а тепер промовила так, аби не розплакатися, що неминуче сталося б, якби вона назвала ім’я хлопчика, що нікому на світі не завдав жодної кривди, чи сказала слова` мій брат. До неї озвався батько решти трьох дітей, Розкажемо, що відбулося, й побачимо, що буде далі, напевно, нас звинуватять у здійсненні підпільних поховань поза цвинтарем, та ще й в