Змінімо тему. Розповідаючи про підозри старшин і їхніх союзників хорунжих і капітанів щодо прямої відповідальности махвії за перевезення хворих до кордону, ми завважили, що ці підозри знайшли підтвердження в низці подальших подій. Тепер настав час уточнити, що` то були за події й як вони відбулися. На взір того, як учинила була родина дрібних землевласників, зачинателька всього цього процесу, махвія так само робила тільки одне, тобто перетинала кордон і ховала мертвих, беручи за це незлецькі грошенята. Знову ж, на відміну від зачинателів, вона не звертала при тому жоднісінської уваги на красу місцини та не віднотовувала в робочому зошиті приміт і орієнтирів на терені, які в майбутньому могли б допомогти членам родини, згорьованим і охопленим жалем за власний негідний учинок, віднайти могилу та попросити пробачення в небіжчика. Ну, й не треба мати в голові розуму як накладено, аби доглупатися, що військові підрозділи, розташовані по той бік усіх трьох кордонів, стали поважною перепоною на шляху поховальної діяльности, яка перед тим проходила в цілковитій безпеці. Та махвія не була б собою, якби не винайшла розв’язання для цієї проблеми. То справді шкода, дозвольмо собі заввагу на берегах, що такі блискучі уми, як у ватажків злочинних організацій, збочили з праведної путі дотримання законів і не послухалися мудрого біблійного припису, який велить нам у поті чола свого добувати хліб свій, але що було, те було, й скрушно повторивши при цій нагоді за адамасто`ром, ах, що за відчай[3], ми зі щирим обуренням повідомимо про хитрість, застосовану махвією для того, щоб подолати труднощі, здавалося б, геть непереборні. Перед тим, як продовжити, варто уточнити, що слово відчай, укладене співцем в уста нещасливого велетня, не означало під ту пору нічого іншого, крім глибокого смутку, зажури, розпуки, але простолюд уже віддавна дійшов висновку, цілком слушного, що то було марнування неперевершеного слова на позначення безвиході, безпросвітности, глухого кута, які, річ ясна й незаперечна, нічого спільного не мають із вищенаведеним тлумаченням. Зі словами потрібна якнайбільша обачність, їхній глузд міниться, неначе в людей. Звісно ж, хитрий спосіб на те й хитрий, щоб не бути ділом нехитрим, ця справа вимагала різноманітних підготовчих заходів, у яких були задіяні посланці з приклеєними вусами та в капелюхах з опущеними крисами, зашифровані телеграми, розмови лініями секретного зв’язку, телефонами ве-че, зустрічі на перехрестях опівночі, сховані під каменями записки, все те, що ми вже так чи так мали нагоду помітити в інших перемовинах, отих перших, коли, так би мовити, на карті була доля дозорців. Окрім того, не слід думати, що цього разу, як і попереднього, йшлося про контакти суто двосторонні. На додачу до махвії, що діяла в країні безсмертя, участь у перемовинах узяли ще й махвії сусідніх країн, бо тільки таким чином можна було забезпечити незалежність кожної злочинної організації в межах її власної держави, а відповідно й суверенність уряду цієї держави. Геть неприйнятною, ба й гідною якнайрішучішого засуду була б ситуація, в якій махвія однієї з дотичних країн почала б вести перемовини з владою іншої країни. Справа, попри все, до цього ще не дійшла, останнім бар’єром стала й надалі дотримувана священна засада національного суверенітету, рівною мірою ключова і для махвій, і для урядів, і якщо для цих останніх саме така позиція була більш-менш очевидна, то щодо злочинних організацій ніби й можна було б мати поважні сумніви, але тут вистачить пригадати собі, як ревнюче вони не зупиняються ні перед чим, боронячи свої зони впливу від зазіхань собі подібних претендентів. Узгодити все це між собою, сполучити загальні потреби з приватними, знайти рівновагу між інтересами одних і других було зовсім не просто, тож само собою зрозуміло, що впродовж багатотижневого нудного чекання вояки розважалися, глузуючи одні з одних через гучномовці, хоча їм усе ж стало клепки не переходити певних меж, не переборщити, щоб образа, бува, не стрельнула в голову якому-небудь підполковникові, охочому підпалити трою. До ускладнень і зволікань у перемовинах якнайбільше причинилося те, що в жодній іншій країні махвія не орудувала на власний розсуд дозорцями й через те не мала засобу тиску, що дав такі блискучі результати з цього боку. І хоч цей прихований аспект перемовин так ніколи й не вийшов на поверхню інакше, ніж неминучими чутками, є поважні підстави гадати, що середня командна ланка в арміях суміжних країн не без мовчазного призволення власних зверхників, прислу´халася, й тільки господь знає, скільки це коштувало, до доводів представників місцевих махвій, і погодилася примружити очі на всі ті необхідні пересування й переміщення, які в підсумку становили розв’язання проблеми. Вигадати це могла б і дитина, але для здійснення задуманого треба було, щоб вона, дійшовши так званих повних літ, постукала в двері відділу кадрів махвії та й сказала, Мене привело сюди покликання, хай станеться зо мною, на що буде ваша воля[4].