рдону, могли мирно відступити, адже махвія передбачала негайне повернення одразу ж по перетині кордону, нагадаймо ще раз, що хворі втрачали життя тієї самої миті, як потрапили на той бік, і надалі не потребували перебувати там жодної зайвої хвилини, часу на смерть треба обмаль, це завжди був отой коротесенький останній подих, і можна легко уявити, чим воно обернулося в цьому випадку, раптовим згасненням свічки, на яку й дмухати зайве. Ніколи навіть найм’якша евтаназія не буде такою легкою та приємною. Найцікавіше в новоствореній ситуації те, що в правоохоронної системи країни безсмертя немає законних підстав для переслідування погребників, якби навіть вона того справді хотіла, й не лише з огляду на ту джентльменську угоду з махвією, на яку мусив був піти уряд. Їх не можна звинуватити в убивстві, тому що вбивства як такого в цьому разі немає й тому що негожий учинок, хай хто вміє дасть йому точнішу назву, мав місце за кордоном, не можна їх так само звинуватити й у похованні мертвих, адже мертвих саме ховати й належить, ба навіть треба дякувати за те, що знайшовся хтось, ладний узяти на себе цю роботу, однаково важку як із погляду фізичного, так і морального. Щонайбільше їм можна було б закинути брак лікарського засвідчення смерти та недотримання нормативних приписів щодо здійснення поховань, а також, ніби це була первина, неналежне позначення могили, яка, поза всяким сумнівом, загубиться на місцевості після першого ж сильного дощу та швидко заросте молодими пагонами з плодючої землі. З огляду на труднощі та небезпеку загрузнути й потонути в болоті апеляцій, куди її безжально й безоглядно штовхатимуть меткі в коверзнях адвокати махвії, правоохоронна система постановила терпляче почекати, куди хвиля винесе. То була, поза всяким сумнівом, постава найобачніша. Країна перебуває в стані ніколи доти не баченого розворушення, влада спантеличена, авторитети захитані, цінності дедалі швидше обертаються навспак, утрата почуття громадянської поваги охоплює всі верстви суспільства, мабуть, і сам бог не скаже, куди це нас заведе. Ходять чутки про те, що махвія готує другу джентльменську угоду з похоронною галуззю, спрямовану на раціоналізацію докладуваних зусиль та розподіл завдань, і простою хлопською мовою це означає, що вона береться постачати мертвих, а похоронні контори підключаються зі своїми засобами та технікою до справи поховання. Подейкують також, що пропозицію від махвії контори зустріли з розпростертими руками, бо їм уже геть наприкрилося марнувати своє тисячолітнє знання та вміння, свій досвід, свої хори голосільниць на влаштування похоронів песикам, котикам і канаркам, коли-не-коли й папузі, черепасі з кататонічним синдромом, прирученій вивірці чи улюбленій ящірці, яку хазяїн мав звичку носити на плечі. Так низько ми ще ніколи не падали, казали вони. Тепер майбуття видавалося певним і веселим, надії розквітали, неначе садові клумби, й можна було твердити, хай не без парадоксального підтексту, що для похоронної галузі нарешті почалося нове життя. І все це завдяки добрим послугам і невичерпному сейфові махвії. Вона надала субсидії столичним і міським конторам з усієї країни, щоб ті повідкривали свої філії якнайближче до кордону, ясна річ, із компенсацією витрат, а також подбала про чергування лікарів із завданням чекати на померлих і засвідчувати їхню смерть, як тільки вони повернуться на територію власної держави, домовилася вона й з місцевим самоврядуванням, щоб похорони, від неї зорганізовані, відбувалися без жодних затримок в усяку годину дня чи ночі, коли тільки виникне така потреба. Усе це, звісно, мало свою ціну, й немалу, але справа залишалася прибутковою, адже в рахунку тепер на перше місце вийшли послуги додаткові та ексклюзивні. Та раптом, зовсім несподівано, пересох кран, з якого щедро й невпинно тік струм безнадійних хворих. Здавалося, що родини, враз схаменувшися, переговорили між собою й припинили посилати своїх близьких і коханих на смерть у далекі краї, любиш яблучко, люби й оскомочку, каже прислів’я, ми ж із ними маємо ділити не тільки добрі часи, коли він чи вона були при силі та здоров’ї, а так само й часи погані, коли з неї чи з нього сиплеться смердюче порохно, так що й миття не допомагає. Для похоронних контор нестримні радощі змінилися глибокою розпукою, знову занепад, знову принизливо ховати канарків, котиків, песиків і всяку іншу животину та дробину, черепаху, папугу, вивірку, окрім хіба ящірки, бо другої такої, що сиділа б у хазяїна на плечі, не знайшлося. Спокійно та незворушно махвія з’ясувала причини. Усе було просто. Родини призналися, мало не завжди говорячи недомовками та натяками, що в часи підпільного промислу то було одне, тоді близьких і коханих вивозили потайки й поночі, а сусідам не було як знати, чи ті й надалі лежать на смертній постелі, чи вже десь поділися. Брехати й побиватися було неважко, Та лежить собі, коли сусідка питала в під’їзді, А як там дідусь. Тепер усе мінялося, смерть ставала загальновідомою, імена та прізвища з’являлися на табличках над могилою, за кілька годин до задрісного та злоязикого сусідства доходила вістка про дідусеву смерть, на яку був тільки один спосіб, а це означало, хоч круть-верть, хоч верть-круть, що власна родина, жорстока й невдячна, відправила була його на кордон. Нам із того сором і ще раз сором, визнавали вони. Махвія дослухалася й пообіцяла над цим подумати. Надумала вона менше, ніж за добу. Смерть, за прикладом діда з п’ятдесят четвертої сторінки, на власне бажання померлих, це підстава реєструвати їх у свідоцтві як самогубців. Із крану знову потекло.