Як можна було передбачити завдяки знанню темних сторін людської натури, з того самого дня, коли публіка ознайомилася з занепокійливою статтею з-під пера економіста, ставлення здорової частини населення до безнадійних хворих почало змінюватися в гірший бік. До того часу, хоча всі були однозгідні у визнанні великого тягаря та клопоту всіх можливих ґатунків, спричиненого такою ситуацією, все ж панувала думка про те, що пошана до старих і взагалі до немічних становить один з основних обов’язків усякого цивілізованого суспільства, і як наслідок, дарма що часто згнітивши серце, про них таки ж дбано в належний спосіб, ба й траплялося навіть, що в деяких виняткових випадках ці турботи підсолоджувано ложечкою співчуття та любови перед тим, як загасити світло. Певна річ, існують також, як ми це аж занадто добре знаємо, родини бездушні, піддатливі на нашепти власної невиправної нелюдяности, які не погребували послугами махвії, аби тільки позбутися жалюгідних людських почвар, що лежали в нескінченній агонії поміж двох простирадел, вологих від поту й закаляних природними випорожненнями, але від нас вони заслуговують на осуд, як і ота родина з давньої, тисячі разів переказаної казки про дерев’яну миску, хоча вона, на своє щастя, в останню мить порятувалася від прокляття завдяки, як ми побачимо, доброму серцеві восьмирічної дитини. Казочка ця недовга, й ми її тут розкажемо заради освідомлення нових поколінь, не знайомих із нею, у надії, що вони її не висміють як наївну та сентиментальну. Тож уся увага до повчальної научки.
Жила собі в давній країні казок одна родина, до якої належали батько, мати, дід, тобто батьків батько, й ота вже згадана восьмирічна дитина, а був то хлопчик. Отож дідові, вже геть старенькому, тремтіли руки й часом випадала їжа з рота, коли вони сиділи за столом, а це дуже дратувало його сина та невістку, які раз у раз казали йому вважати на себе, але бідолашний дід, попри всі намагання, не міг зупинити тремтіння. Ба гірше, йому за це дорікали, та закінчувалося все незмінно, забрудненою скатертиною й розсипаною їжею на підлозі, не кажучи вже про серветку, пов’язану навколо дідової шиї, яку треба було міняти тричі на день, на сніданок, на обід та на вечерю. Отак воно все йшло, без жодних надій на поліпшення, аж син постановив покласти край цій халепі. Він зайшов до хати з дерев’яною мискою в руках і сказав батькові, Від сьогодні їстимете з неї, а сидітимете на порозі, бо тут легше за вами мити й ваша невістка не матиме клопоту з такою силою брудних серветок і скатертин. Так і сталося. На сніданок, обід і вечерю старий сідав самотою на порозі, доносив, як міг, їжу до рота, половина її по дорозі губилася, з другої половини частина стікала підборіддям униз, і зовсім, зрештою, небагато потрапляло в те, що по-народному зветься пролигом. Онукові, здавалося, байдуже було до такого негарного поводження з дідусем, він на нього зиркав, потім зиркав на батька з матір’ю, й їв собі далі так, ніби його це не обходить. Аж одного дня, повернувшись з роботи, батько побачив, як син довбається цизориком у шматку дерева, й подумав, що то він, за тодішнім, давнім уже звичаєм, власноруч майструє собі якусь цяцьку. Та наступного дня він помітив, що то не може бути візочок, бо не видно було, куди приставляти колеса, та й запитав, А що це ти робиш. Хлопчик удав, ніби не чує, й далі довбався в дереві вістрям цизорика, то відбувалося в часи, коли батьки менше лякалися й не квапилися забирати дітям із рук такий корисний струмент для вироблення забавок. Ти почув чи ні, що ти робиш із цим оцупком, запитав батько вдруге, а син, не відриваючи очей від роботи, відказав, Роблю миску на ту пору, коли батько будуть старі й руки їм тремтітимуть, коли їх садовитимуть їсти на порозі, як оце тепер дідуся. То були слова чудодійні. З батькових очей упала полуда, він побачив істину в усьому її сяйві, одразу ж побіг просити пробачення в рожденика й на вечерю власноруч допоміг йому сісти на стільця, власноруч підносив йому ложку до рота, власноруч дбайливо витирав йому підборіддя, бо сам він усе те ще здужав робити, а його милий батечко вже ні. Що сталося потім, про те історія мовчить, але є в нас дуже певне знаття, що, хоча хлопчикова робота зупинилася на половині, цей шматок дерева не загубився. Нікому не заманулося спалити його або викинути, чи вже для того, щоб не забувати цю научку, чи на той випадок, якщо комусь у майбутньому спаде на думку закінчити роботу, а таку можливість годі виключити, зважаючи на подивугідну живучість згаданих вище темних сторін людської натури. Як хтось уже запримітив, усе, що може статися, станеться, питання лише коли, і якщо ми того не побачимо, поки ходимо тут, це означає, що наших днів просто не вистачило, щоб до того дожити. Як здається, додаймо, аби нам не закидали зловживання фарбами з лівої частини малярської палітри, дехто був ладен припустити, що екранізація цієї на диво гарної казки, показана телебаченням після передруку в котрійсь газеті та розчищення запорошених полиць колективної пам’яті від наплетеного павутиння, могла б посприяти відновленню в понівеченій родинній свідомості культу чи традиції плекати непроминальні вартості щирої духовности, поширені в суспільстві за давнини, коли панівний сьогодні матеріалізм низької проби ще не оволодів нашою волею, яку ми уявляли сильною, а вона насамкінець у всій безпросвітній ясності показалася нам як образ і подоба нашої ганебної слабкодухости. Тим часом не втрачаймо надії. Тієї миті, коли ця дитина з’явиться на екрані, половина всього населення країни, як хочеться думати, побіжить по хустки, щоб утерти сльози, а друга половина, наділена, мабуть, більшою мужністю, дасть їм мовчки стікати вниз по обличчю, аби легше було переконатися, що скруха за поганий вчинок або за потурання йому, то не завжди порожнє слово. Аби лишень устигнути порятувати дідусів і бабусь.