Выбрать главу

Було майже пів на дев’яту вечора, коли генеральний директор викликав до свого кабінету головного редактора теленовин, аби повідомити його, що вечірній випуск розпочнеться зачитуванням повідомлення від уряду країни, яке має бути доручене, як і зазвичай, дикторові сьогоднішньої зміни, після чого він сам, тобто сам генеральний директор, прочитає ще один документ на доповнення першого. Якщо ця процедура головному редакторові здалася ненормальною, непрактикованою та незвичною, він нічим того не прозрадив, а тільки попросив надати йому обидва документи, щоб спрямувати їх на телесуфлер, цей безцінний апарат, який дозволяє створити ілюзію, нібито мова оголошувача призначена безпосередньо й виключно кожному його слухачеві. Генеральний директор відповів, що в цьому разі телесуфлер не використовуватиметься, Ми зачитаємо тексти по-старому, сказав він і уточнив, що сам увійде в студію точнісінько за п’ять хвилин до дев’ятої й тоді вручить урядове повідомлення дикторові, який має бути суворо проінструктований, що течку з документом він має розгорнути аж тієї миті, коли почне читати. Головний редактор новин подумав, що тепер уже годиться виказати певне зацікавлення цією справою, й запитав, То воно аж таке важливе, За пів години довідаєтеся, А прапор, пане генеральний директоре, чи треба його розмістити за тим стільцем, де ви сидітимете, Ні, жодних прапорів, адже я не голова уряду й не міністр, Ані король, усміхнувся головний редактор з виразом улесливого спільництва на обличчі, неначе натякаючи, що його спірозмовник таки ж є королем, але королем національного телебачення. Генеральний директор удав, що не чує, Можете йти, за двадцять хвилин я з’явлюся в студії, Вас не встигнуть підґримувати, Мені не треба ґриму, читатиму я зовсім недовго, а телеглядачам буде про що думати, крім як про моє підґримоване чи непідґримоване обличчя, Як ви скажете, пане генеральний директоре, В усякому разі подбайте про те, щоб на зображенні моє обличчя не мало западин, я не хотів би виглядати на екрані, неначе з могили вийнятий, сьогодні ще менше, ніж будь-коли. О двадцятій годині п’ятдесят п’ять хвилин генеральний директор увійшов до студії, вручив черговому дикторові течку з урядовим повідомленням і сів на відведене йому самому місце. Приваблені неординарністю ситуації, нови­на-бо цілком сподівано розійшлася по всьому колективу, співробітники позбігалися до студії більшим числом, ніж зазвичай. Режисер дав сиґнал тиші. Рівно о двадцять першій годині під фірмовий музичний супровід розпочалася яскрава заставка теленовин зі швидкою зміною прерозмаїтих кадрів, якими телеглядача належало переконати, що ця телекомпанія з її цілодобовими пересиланнями має присутність повсюдну, як раніше казали про бога, й отримує новини звідусіль. Тієї самої миті, коли диктор виголосив до кінця урядове повідомлення, камера номер два вивела на екран генерального директора. Було помітно, що той нервується і що йому перещепило голос. Прокашлявшися, щоб прочистити горло, він заходився читати, Вельмишановний пане генеральний директоре національного телебачення, з усіма наслідками, які з того можуть випливати для зацікавлених осіб, сповіщаю, що від опівночі цієї доби поновиться вмирання, яке споконвіку відбувалося, й то без істотних протестів, аж до тридцять першого грудня минулого року, маю пояснити, що призупинити мою діяльність й облишити забирати життя, вкласти в піхви символічну косу, яку мені вклала в руки нестримна уява давніх малярів і ритівників, мене спонукало прагнення бодай натяком показати людським істотам, що так мене ненавидять, чим обернеться для них вічне, тобто нескінченне життя, хоча, між нами казавши, пане генеральний директоре, маю признатися, що не знаю, чи ці два слова, вічне та нескінченне, є такі вже рівнозначні, як заведено гадати, гаразд, по спливі цього кількамісячного терміну, що його можна б назвати випробуванням на опірність або часовим бонусом, зважаючи на безрадісні результати цього експерименту, чи вже з погляду морального, тобто філософічного, чи з погляду практичного, тобто соціального, я дійшла висновку, що як для родин, так і для суспільства загалом буде краще, коли я привселюдно визнаю непорозуміння, за яке несу відповідальність, і оголошу про негайне повернення до нормального стану речей, а це означає, що життя всіх осіб, які на цей час уже мали б померти, але залишилися на цьому світі, при здо­ров’ї чи без нього, згасне з останнім опівнічним ударом дзиґарів, попереджаю, що про удар дзиґарів сказано суто в переносному значенні, хай нікому не спаде на думку немудре бажання зупинити вежові годинники чи повиймати била з дзвонів у надії, що в цей спосіб можна позволікати й спротивитися моєму невідкличному рішенню, а саме, повернути в людські серця страх перед останньою годиною, більшість людей, скупчених перед тим у студії, вже її полишили, а ті, які ще зоставалися, тихенько перемовлялися між собою, притому на гугіт їхніх голосів режисер, сторопіло роззявивши рота, навіть не зреаґував своїм фірмовим розлюченим жестом, до якого мав звичку вдаватися в далеко менш драматичних обставинах, тож ізмиріться й умирайте без ремства, бо воно вам нічого не дасть, а проте є один момент, щодо якого я почуваюся до вини, момент, пов’язаний з моїм несправедливим і жорстоким способом діяння, коли я забирала людям життя підступно, без попере­дження, не сказавши хто не заховався, мусю визнати, що то була неприйнятна брутальність, скільки разів я навіть не залишала часу на написання заповіту, звісно ж, у більшості випадків я насилала на них хворобу, щоб уторувати шлях, але від хворіб, що цікаво, люди завжди мають надію врятуватися й тільки коли вже запізно усвідомляють, що оця стане їхньою останньою, коротко кажучи, відтепер усі однаково діставатимуть попередження й матимуть один тиждень на впорядкування тих життєвих питаннів, які перед ними ще стоять, на написання заповіту та на прощання з родиною, на вибачення за вчинене зло та на замирення з тими, кого вже двадцять років і знати не хотіли, сказавши це, пане генеральний директоре національного телебачення, мені залишається тільки одне, просити вас, щоб ви сьогодні ж донесли до всіх домівок у країні це моє власноручно писане послання, яке я підписую тим ім’ям, що під ним мене загально знають, смерть. Побачивши, що його вже не показують, генеральний директор підвівся зі стільця, склав навпіл копію листа й засунув її в одну з кишень піджака. До нього наблизився режисер, блідий і з розгубленим виразом на обличчі, То ось що воно було, прошепотів він майже нечутно, то ось що воно було. Генеральний директор мовчки кивнув головою й покрокував до виходу. Він не почув слів, які вже почав непевним голосом виголошувати диктор, Ви щойно прослухали, й потім не почув новин, які втратили будь-який сенс, бо в усій країні ніхто вже на них не звертав найменшої уваги, у домівках, де були безнадійні хворі, родини збиралися біля ліжка нещасливця, але не могли сказати йому, що за три години він помре, не могли сказати, що оце таки ж при­йшов час написати заповіт, чого він раніше не бажав робити, не могли запитати, чи треба покликати брата в перших, щоб із ним замиритися, й так само не могли вдатися до звичайного лицемірства, питаючи, чи йому трішки покращало, їм залишалося дивитися на бліде та змарніле обличчя й потайки позиркувати на годинник, чекаючи, коли спливе визначений час і світовий потяг повернеться на свою завсідну колію, щоб їхати звичним і незмінним маршрутом. І немало було таких родин, які, вже заплативши махвії за те, щоб вона забрала від них жалюгідну людську руїну, за припущення, що вони принаймні не побиваються над грошима, пущеними на вітер, могли тепер побачити, що якби їм не забракло милосердя та терпцю, то справа розв’язалася б безкоштовно. На вулицях було велетенське заворушення, можна було бачити людей застиглих у безрусі, спантеличених або здезорієнтованих, що не знали, куди їм бігти, людей у сльозах від розпачу, людей в обіймах одне одного, які, здавалося, вже надум